РОЗДІЛ 12.1 ПІДЗЕМНЕ МУРАШИЩЕ

  Пролетівши зо три зрости — довгих, нескінченних секунди невагомості, за які встигла побачити лише розмиті обриси храмових шпилів на фоні неба.
  Удар був глухим і страшним. Я впала на щось холодне й тверде. Дихання сперло миттєво, ніби велетенський молот вгатив мене в груди, вибиваючи все повітря з легень. Настала тиша, але не справжня — у вухах тонко й настирливо дзвеніло, а десь глибоко в спині так боляче сіпнуло, що я відчула це всім єством.
  Кілька секунд я просто лежала нерухомо, розплющивши очі в напівтемряві. На зубах скрипів дрібний пісок, змішаний із теплим і солоним присмаком крові. У роті присмак міді та старої вогкості, яка панує лише там, де сонце не бувало століттями.
  «Вставай, — прохрипіла я сама до себе, хоча голосу не було чути. — Вставай, бо якщо зараз не підеш, то залишишся тут назавжди».
  Я повільно, зціпивши зуби так, що вони ледь не кришилися, почала підводитися. На шум нагорі, де все ще вирувало Свято Неови, де кричали люди й галасували жерці, я не звертала уваги. Для мене той світ зараз перестав існувати. Я була тут, у глибокій тіні міста.
  Ці древні ходи пронизували весь Арген, наче велетенський кам’яний мурашник. Вони лишилися від прадавніх будівничих, які зводили місто на фундаментах руїн, чиї імена давно стерлися з пам’яті. Частиною цих тунелів досі користувалися для стоків чи таємних переміщень вантажів, але більшість містян ненавиділа підземку. Її вважали прихистком для темних сил, бродяг та тих, хто вже не належить до світу живих.
  Я відчула, як тепла кров стікає по занімівшому підборіддю — я боляче вдарилася об власні коліна під час падіння. Рухи були дивними, незграбними. Після удару я майже не відчувала сідниць та ніг — вони наче затерпли, перетворившись на чужі, важкі шматки дерева. Це відчуття оніміння при ходьбі було лякаючим, ніби я розучилася керувати власним тілом, але я змушувала себе йти. Крок за кроком, заглиблюючись у темряву, де пахло мокрим каменем та пліснявою.
  Вузька смужка світла від пролому над головою швидко зникала за поворотом. Я торкнулася пальцями холодної стіни, вкритої слизьким нальотом віків. Долоні все ще були чутливими після вчорашніх пригод, але зараз цей біль був лише тінню порівняно з тупим ломотом у спині.
  Попри все, десь глибоко в душі я відчула дику радість. Нагорі панував хаос, але тут, унизу, ніхто не кричав мені «Стій!» і ніхто не гнався слідом. Важкі чоботи храмовників не гупали за спиною. Решітка, що впала разом зі мною, напевно, здалася їм просто випадковістю або ж вони в куражі свята не помітили, куди саме зникло «щуря». Я була сама в цьому кам’яному лабіринті, і зараз темрява була моїм надійним щитом.
  Я зробила ще кілька кроків, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Ходи тут розгалужувалися, утворюючи справжній лабіринт, де легко можна було загубитися назавжди. І світло, що ще хоч якось відбивалось від стін зникло зовсім. Рухаючись навпомацки, і звикнувши до темряви, я помітила лишайник що тьмяно світився майже на висоті у два моїх зрости. Деякий час посперечавшись з собою вирішила все ж дістати його. І коли в перший раз майже дотяглась рукою, нога яка і досі відчувалась дивно занімівшою, раптом поїхала униз, я повисла на руках.  Намагаючись знайти опору я кілька разів мало не зірвалась. Однак трапилось ще дещо, моя спина наче стала собою, і чуття почало повертатися до ніг. Здається я сама себе вилікувала. 
  І я таки дістала лишайник, зібрала весь що там ріс. Тепер у мене принаймі був дуже поганий світильник, але я пересувалась вже не в повній темряві.
  Деякі тунелі були настільки низькими, що мені доводилося пригинатися, інші — здіймалися високими склепіннями, гублячись у пітьмі. Арген стояв на кістках багатьох поколінь, і ці тунелі були його пам’яттю.
Десь далеко капнула вода. Звук відлунив під кам’яними дугами, наче чийсь шепіт. Оніміння в ногах почало потроху минати, замінюючись гострим, неприємним поколюванням — «мурашки» бігали під шкірою, повертаючи відчуття реальності. Я притулилася спиною до вогкого каменю й заплющила очі на мить.
  Гаманці... Я гарячково обмацала потайну кишеню під спідницею. Вони були на місці. Всі три. Важкі, набиті сріблом Вараїв. Ціна мого падіння була високою, але здобич вартувала кожного синця. Тепер головне було знайти шлях до порту цими ходами, не виходячи на поверхню в середньому місті.
  Я повільно побрела вперед, тримаючись стіни. Підземка Аргена була місцем суворим, але якщо знати напрямок до моря, вона могла стати найшвидшою дорогою додому. Радість від того, що погоні немає, додавала сил, хоча кожен крок відгукувався ниючим болем у тілі. Я йшла далі, залишаючи свято Неови далеко нагорі, у світі, де сонце світило яскраво, але не давало безпеки.