РОЗДІЛ 12. ПІДЗЕМНЕ МУРАШИЩЕ

  Час застиг, перетворившись на в’язку смолу, що заливала легені. Рука храмовника, обвітрена й міцна, наче корінь старого дуба, була вже так близько, що я бачила дрібні ворсинки на зеленому сукні його рукава. Його порожні очі обіцяли мені не просто прочухан, а повільну, ритуальну смерть на вівтарі Неови, де життя портових щурів цінувалося менше за дрібку пахощів.
  І в ту мить, коли пальці воїна мали зімкнутися на моєму комірі, повітря над площею розірвав дикий, пронизливий скрик.
  Це був голос керха — тварини, яку зазвичай важко вивести з рівноваги. Але зараз велетенська рогата бестія, що стояла за спинами паломників, здибилася так, наче в її жилах спалахнув вогонь. Скрик був металевим, наповненим болем і несподіваною люттю. Натовп Вараїв, що щойно тиснув на мене з усіх боків, миттєво сколихнувся. Люди, рятуючись від розлючених рогів, почали розступатися, створюючи навколо тварини живий вир.
  Я бачила, як храмовник на мить відвів погляд, оцінюючи загрозу. Його очі звузилися, а рука, що вже майже торкнулася мене, мимоволі сіпнулася до пояса, де висіла зброя.
  «Бет...» — майнуло в голові. Це міг бути тільки він. Тільки цей відчайдушний дурень міг наважитися штрикнути таку масивну тварину гострим ножем для зрізання кошелів, під самісіньким носом у бійців храму. Ніж цей був довжиною лише в два пальці, однак у вмілих руках... Це було чисто в його стилі: створити хаос там, де його найменше чекають, щоб дати мені бодай один примарний шанс. Він знав, що керх не просто закричить — він прокладе дорогу крізь натовп краще за будь-який таран.
  Якийсь кремезний чоловік у важкому шкіряному плащі, що пахнув сіллю та старим жиром, мимоволі прикрив мене собою, відступаючи від розлюченого звіра. Я не стала чекати другого запрошення.
  Я присіла, майже втиснувшись у гаряче каміння бруківки, і чкурнула проміж ніг людей, візків та тварин. Я рухалася, наче тінь, ризикуючи бути затоптаною важкими пастушими чобітьми чи розчавленою колесом воза, що саме хитнувся вбік. Навколо панував справжній гармидер: пахло мускусом керхів, паленим цукром та димом від велетенського вогнища. Світ над моєю головою складався з ліктів, подолів плащів та лайки, але я бачила щілини в цьому людському морі, яких не бачили високі храмовники.
  Я визирнула вже на самій території храму, за лінією жертовного вогню. Лірелю! Ну і жартики! Це було вкрай небезпечно. І опинилася на майже відкритому просторі святині, де кожен мій рух був як на долоні під безжальним світлом Валора. Тут було значно менше людей, однак все ще достатньо. Над площею, перекриваючи гуркіт барабанів, уже лунали перші тривожні окрики.
— Злодій! Гаманець! Тримайте його! — волав якийсь торговець.
  Паніка поширювалася миттєво. Хтось із паломників помітив порожню петлю на поясі, другий — розрізану сумку. Люди навколо почали гарячково перевіряти свої статки, штовхати сусідів і підозріло озиратися. Шум зростав, перетворюючись на небезпечний гул розгніваного вулика, готового вжалити будь-кого, хто здасться підозрілим. Я дуже сподівалась що Бет устиг втекти, чи зачаїтися.
  Я проштовхувалася всліпу, тримаючись ближче до масивних кам’яних стін храму Неови. Я бачила попереду вільний простір заднього двору, де архітектура ставала суворішою, а тіні густішими. Рвонула туди з усієї сили, що залишалася в ногах, відчуваючи, як піт заливає очі. Серце калатало в грудях, як спіймана пташка, а в роті пересохло так, що я не могла б вимовити й слова.
  І я вже бачила поворот за різьблену колону, коли під ногами щось металево брязнуло.
  Я не встигла збагнути, що сталося. Металева кована решітка, що прикривала провалля для стоку води чи вентиляції підземної частини Аргена, виявилася старою та іржавою. Вона піддалася з жахливим скреготом і полетіла униз разом зі мною.