РОЗДІЛ 11.1 СВЯТО НЕОВИ

  Площа перед храмом уже гуділа, наче розбурханий вулик. Але цей шум перекривали великі ритуальні барабани, встановлені на сходах святині. Їх було вісім — величезні знаряддя, обтягнуті товстою шкірою степових биків. Бійці храму били по них масивними колотушками, відбиваючи важкий, монотонний ритм, що вібрував у самій грудній клітці. Цей звук наче вводив натовп у транс, змушуючи людей рухатися швидше, дихати частіше, не помічаючи нічого навколо.
  Ми з Бетом почувалися в цьому хаосі як риби у воді. Ми розчинилися серед довгих плащів Вараїв та запаху їхнього солоного сиру. Мої пальці працювали майже автоматично — коротке лезо ледь помітно розрізало тканину гаманців, а спритні руки підхоплювали монети ще до того, як вони могли торкнутися землі. Це була чиста робота, позбавлена дурні, але сповнена ризику.
— Ліворуч чисто, — прошепотіла я Бету, ковзаючи рукою до гаманця варайського торговця в довгому вовняному халаті. — Вік каже, зелені змії зараз біля фонтану.
  Бет кивнув, акуратно «підрізаючи» здобич у сусіда торговця. Працювати в парі було легше: поки один створював невелику тисняву або ненароком штовхав жертву, інший робив справу.
Бет уже двічі виходив із натовпу, щоб віддати здобич Віку, який чекав у домовленому місці біля водостічних труб. Нарешті ми пробилися до самого центру площі.
  Там, на кам’яному постаменті, палахкотіло велетенське вогнище. Жар від нього був таким сильним, що повітря над площею тремтіло й викривлювало обриси будівель. На масивному залізному вертелі двоє храмовників повільно прокручували тушу велетенського бика. Жир із шипінням падав на вугілля, здіймаючи хмари густого, солодкуватого диму, що змішувався з ароматом пахощів. Двоє кремезних храмовників повільно, у ритмі якомусь ритуальному кроку, прокручували вертел, а жир із шипінням падав у вогонь, здіймаючи хмари апетитного диму. Це була ілюзія щедрості: богиня життя Неова вимагала надлишку, і сьогодні Арген демонстрував його усій імперії.
  Я намагалася не дивитися на м’ясо — шлунок зрадницьки стискався від голоду.
Це було Свято Неови у всій його дикій красі — свято надлишку, де їжа та вино цінувалися менше, ніж благословення богині.
  Я краєм ока відстежувала дах сусіднього будинку. Вік сидів за масивною пічною трубою, ледь помітний для тих, хто не знав, куди дивитися. Він періодично показував мені знаки пальцями: «два праворуч», «один позаду», «шлях вільний». Його допомога була неоціненною — без нього ми б уже давно натрапили на зелені ряси.
  Проте ритм барабанів ставав дедалі швидшим, а натовп — густішим. У якийсь момент паломники з Краю Вараїв, натхненні черговим закликом жерців, хитнулися вперед, наче накочувана хвиля. Нас роз’єднало. Я відчула, як чужі плечі притиснули мене до якогось воза зі шкурами, а Бет зник десь ліворуч, за спинами кремезних кочовиків.
  Я глянула на дах. Вік саме відволікся — він гарячково махав Бетові, вказуючи на небезпеку, що наближалася з того боку. У цей короткий момент я залишилася без свого «спостерігача».
  Мені здалося, що шлях попереду вільний. Я бачила лише спини Вараїв у сірих накидках і бачила гаманець одного з них — товстий, набитий, мабуть, виручкою за проданий сир. Я зробила крок вперед, вислизаючи з-під ліктя якогось велетня, і різко вискочила на вільний простір між вогнищем та рядами паломників.
  І в ту ж мить світ навколо мене наче замерз.
  Я не встигла навіть злякатися. Просто переді мною, усього за кілька кроків, стояли двоє. Храмовники Неови.
  Зелений колір їхніх ряс у сонячному світлі здавався отруйним, майже неприродним на фоні сірих та коричневих кольорів натовпу. Їхні лисі черепи виблискували під Валором, як мертва кістка. Вони не рухалися, не кричали й не махали зброєю. Вони просто стояли там, контролюючи периметр біля жертовного вогню.
  Один із них — високий, із обличчям, посіченим дрібними шрамами, повільно опустив огляд і втупився прямо в мене. Його погляд не був лютим — у ньому було щось значно гірше. Це був погляд людини, яка побачила шкідливу комаху на чистому столі. Спокійний, оцінюючий і смертельний.
  Барабани вдарили з новою силою, відлунюючи в моїх скронях, як гуркіт обвалу в горах. Я відчула, як мої ноги наче приросли до розпеченого каміння площі. За спиною гудів натовп, десь там був Бет, десь на даху Вік нарешті повернув голову й застиг у німому жаху, але для мене зараз нічого цього не існувало.
Існували лише ці двоє в зеленому, запах смаженого м’яса, що став раптом нудотним, і холодна сталь у їхніх очах. Я зрозуміла, що втекти через натовп буде дуже важко — я була надто близько, надто помітна на цьому клаптику вільного простору.
  Храмовник зробив невеликий, ледь помітний крок у мій бік. Його велика, вкрита мозолями рука повільно піднялася, наче він збирався просто погладити дитину по голові, але я знала, що цей жест означає насправді.
  Я застигла, боячись навіть здригнутися, відчуваючи, як сонце Хара’ату припікає мені потилицю, а серце відраховує останні секунди моєї свободи.