РОЗДІЛ 11.1 СВЯТО НЕОВИ

   Площа перед храмом уже гуділа, наче розбурханий вулик. Але цей шум перекривали великі ритуальні барабани, встановлені на сходах святині. Їх було вісім — величезні знаряддя, обтягнуті товстою шкірою степових биків. Бійці храму били по них масивними колотушками, відбиваючи важкий, монотонний ритм, що вібрував у самій грудній клітці. Цей звук наче вводив натовп у транс, змушуючи людей рухатися швидше, дихати частіше, не помічаючи нічого навколо.

  Ми з Бетом почувалися в цьому хаосі як риби у воді. Ми розчинилися серед довгих плащів Вараїв та запаху їхнього солоного сиру. Мої пальці працювали майже автоматично — коротке лезо ледь помітно розрізало тканину гаманців, а спритні руки підхоплювали монети ще до того, як вони могли торкнутися землі. Це була чиста робота, позбавлена дурні, але сповнена ризику.

— Ліворуч чисто, — прошепотіла я Бету, ковзаючи рукою до гаманця варайського торговця в довгому вовняному халаті. — Вік каже, зелені змії зараз біля фонтану.

  Бет кивнув, акуратно «підрізаючи» здобич у сусіда торговця. Працювати в парі було легше: поки один створював невелику тисняву або ненароком штовхав жертву, інший робив справу.

  Бет уже двічі виходив із натовпу, щоб віддати здобич Віку, який чекав у домовленому місці біля водостічних труб. Нарешті ми пробилися до самого центру площі.

  Там, на кам’яному постаменті, палахкотіло велетенське вогнище. Жар від нього був таким сильним, що повітря над площею тремтіло й викривлювало обриси будівель. На масивному залізному вертелі двоє храмовників повільно прокручували тушу велетенського бика. Жир із шипінням падав на вугілля, здіймаючи хмари густого, солодкуватого диму, що змішувався з ароматом пахощів. Двоє кремезних храмовників повільно, у ритмі якомусь ритуальному кроку, прокручували вертел, а жир із шипінням падав у вогонь, здіймаючи хмари апетитного диму. Це була ілюзія щедрості: богиня життя Неова вимагала надлишку, і сьогодні Арген демонстрував його усій імперії.

  Я намагалася не дивитися на м’ясо — шлунок зрадницьки стискався від голоду.

  Це було Свято Неови у всій його дикій красі — свято надлишку, де їжа та вино цінувалися менше, ніж благословення богині.

  Краєм ока відстежувала дах сусіднього будинку. Вік сидів за масивною пічною трубою, ледь помітний для тих, хто не знав, куди дивитися. Він періодично показував мені знаки пальцями: «два праворуч», «один позаду», «шлях вільний». Його допомога була неоціненною — без нього ми б уже давно натрапили на зелені ряси.

  Проте ритм барабанів ставав дедалі швидшим, а натовп — густішим. У якийсь момент паломники з Краю Вараїв, натхненні черговим закликом жерців, хитнулися вперед, наче накочувана хвиля. Нас роз’єднало. Я відчула, як чужі плечі притиснули мене до якогось воза зі шкурами, а Бет зник десь ліворуч, за спинами кремезних кочовиків.

  Я глянула на дах. Вік саме відволікся — він гарячково махав Бетові, вказуючи на небезпеку, що наближалася з того боку. У цей короткий момент я залишилася без свого «спостерігача».

  Мені здалося, що шлях попереду вільний. Я бачила лише спини Вараїв у сірих накидках і бачила гаманець одного з них — товстий, набитий, мабуть, виручкою за проданий сир. Я зробила крок вперед, вислизаючи з-під ліктя якогось велетня, і різко вискочила на вільний простір між вогнищем та рядами паломників.

   І в ту ж мить світ навколо мене наче замерз.

  Я не встигла навіть злякатися. Просто переді мною, усього за кілька кроків, стояли двоє. Храмовники Неови.

  Зелений колір їхніх ряс у сонячному світлі здавався отруйним, майже неприродним на фоні сірих та коричневих кольорів натовпу. Їхні лисі черепи виблискували під Валором, як мертва кістка. Вони не рухалися, не кричали й не махали зброєю. Вони просто стояли там, контролюючи периметр біля жертовного вогню.

  Один із них — високий, із обличчям, посіченим дрібними шрамами, повільно опустив огляд і втупився прямо в мене. Його погляд не був лютим — у ньому було щось значно гірше. Це був погляд людини, яка побачила шкідливу комаху на чистому столі. Спокійний, оцінюючий і смертельний.

  Барабани вдарили з новою силою, відлунюючи в моїх скронях, як гуркіт обвалу в горах. Я відчула, як мої ноги наче приросли до розпеченого каміння площі. За спиною гудів натовп, десь там був Бет, десь на даху

  Вік нарешті повернув голову й застиг у німому жаху, але для мене зараз нічого цього не існувало.
Існували лише ці двоє в зеленому, запах смаженого м’яса, що став раптом нудотним, і холодна сталь у їхніх очах. Я зрозуміла, що втекти через натовп буде дуже важко — я була надто близько, надто помітна на цьому клаптику вільного простору.

  Храмовник зробив невеликий, ледь помітний крок у мій бік. Його велика, вкрита мозолями рука повільно піднялася, наче він збирався просто погладити дитину по голові, але я знала, що цей жест означає насправді.

  Я застигла, боячись навіть здригнутися, відчуваючи, як сонце Хара’ату припікає мені потилицю, а серце відраховує останні секунди моєї свободи.