РОЗДІЛ 11. СВЯТО НЕОВИ

  Арген прокидався повільно, наче старий п’яниця після важкої ночі, але Свято Неови не давало йому шансу на довге розгойдування. Щойно Валор почав підніматися над морським обрієм, розливаючи над затокою ніжне золотисто-рожеве світло, місто вибухнуло звуками. Це було не звичайне ранкове пожвавлення порту — це був гул тисяч голосів, що зливалися в єдиний потік, який обіцяв або неймовірну удачу, або швидку смерть на шибениці біля Управи.
  За вчорашній день, поки ми з Бетом лише приглядалися до натовпу та готувалися до справжньої роботи, нам вдалося витрусити з кишень заїжджих дурнів два срібні аргени та два десятки мідяків. Раніше такий улов здався б нам верхівкою майстерності, справжнім тріумфом, гідним найкращих байок у «Кліппері». Увечері ми навіть дозволили собі невеликий ритуал — відвідали напівзруйнований храм Ліреля в Нижньому місті й поклали до мідної чаші три мідяки. Лірель — бог тих, хто ходить тихими кроками, він не потребує пафосних молитов, йому достатньо поваги та дещиці срібла.
  Однак сьогодні все було інакше. Ми розуміли, що бійці храму, ці професійні мисливці в зелених шатах, будуть розосереджені по всій площі. Їх не обдуриш простою штовханиною. Храмовники Неови — це не міська варта з їхніми важкими чобітьми та задишкою після десяти кроків бігу. Це воїни, навчені бачити те, що приховане від очей звичайної людини. Вони швидкі, вони безжальні, а їхні різки та клинки не знають милосердя до «щурят».
  Нам потрібні були «очі» нагорі. Хтось, хто бачив би рух зелених балахонів над головами натовпу. Храмовників помітити нескладно — їхні яскраво-зелені ряси виділяються навіть у найгустішій тисняві, а голови вони голять наголо, так що ті блищать під сонячними променями, мов відполіровані річкові камені або, як часто жартував Бет, як дупа малого Вані після доброго прочухана.
  Ми вмовили Віка допомогти нам. Це коштувало певних зусиль, бо Вік боявся гніву Варло, але обіцянка поділити весь сьогоднішній улов на трьох подіяла краще за будь-які вмовляння. Вік був легким і спритним, він знав дахи навколо площі краще, ніж власні п’ять пальців.
  Ранок Свята Неови зустрів нас неймовірним гамором. Щойно сонце відірвалося від моря, у міські брами потяглися нескінченні вервечки паломників. Вони йшли пішки, їхали на возах, запряжених стареми клячами, але найбільше уваги привертали ті, хто прибув на керхах. Ці рогаті пустельні тварини — рідкісні гості в Аргені, але їх цінували караванщики за неймовірну витривалість. Керхи спокійно переносили і денну спеку, і нічний холод скелястих гір. Вони могли стрибати через ущелини, несучи на спині важкі пакунки з вовною, навіть не сповільнюючи крок. Проте їхній запах — важка, мускусна суміш піску та дикого звіра — змушував городян гидливо морщити носи й розступатися, звільняючи шлях.
— Керхи сьогодні пахнуть свободою, — прошепотів Бет, підштовхуючи мене в бік головної дороги, що вела до храмової площі. — Дивись, скільки народу. У такій штовханині гаманці самі просяться в руки.
  Основну масу натовпу складали Вараї. Ці люди степів та передгір’їв жили сільським господарством і випасали величезні стада ближче до дикої частини материка. Їхні обличчя були засмаглими до кольору старої шкіри, а руки — грубими від щоденної праці. Вони везли на Свято Неови все, чим була багата їхня земля: величезні голови солоного сиру, загорнуті в чисте полотно, вичинені шкури диких тварин, мішки з добірним зерном. Вони вірили, що богиня благословить їхні поля, якщо вони принесуть їй дари у цей день. Для них це було свято надії, а для нас — свято можливостей.