РОЗДІЛ 10. ВЕТФОЛ

  Ранок ледь розсіяв густий туман над затокою, коли я, пересилюючи нудоту й заціпеніння в ногах, витягла Бета, Іласа, Віка та малого Вані до старого дока. Це було місце, де навіть чайки не кричали задарма — покинутий пірс, що тримався на чесному слові та кількох підгнилих палях. Солоне повітря Хара’ату тут було особливо їдким, а скрип старих канатів нагадував стогін повішеника.
— Нам треба більше міді, — сказала я, дивлячись у їхні заспані й недовірливі обличчя. — Набагато більше. І швидше, ніж Варло вигадає новий штраф.
  Щурята перезирнулися. Вік витер ніс рукавом, а Ілас напружився, ніби очікував удару.
— Я пропоную змінити район, — продовжила я. — Треба йти до храмів. Там зараз повно зівак, і гаманці у них важчі за портові недоїдки.
— Ти здуріла, Каро? — Ілас виставив уперед долоні. — Там не міська варта, якій можна сунути мідяк і втекти. Там храмовники. Вони швидкі, як тіні Самірена, і вчать їх не просто ходити вулицями, а вбивати. Спіймають — і висічуть так, що живого місця не лишиться. А то й зовсім до богів відправлять.
— Ризик великий, — погодилася я. — Але й ціна інша. Якщо хтось проти — лишайтеся в порту чи на ринку. Збирайте кістки після м’ясників.
  Вік з Іласом похмуро мовчали. Ринок був для них зрозумілим злом: там хоч і не завжди щастило на срібло, але завжди можна було поцупити яблуко, шматок ковбаси чи гарячий пиріжок. Для шлунка це було вагомішим аргументом, ніж абстрактне золото храмів. Малий Вані, звісно, кивнув за ними — куди старші, туди й він.
— Ми з Бетом ризикнемо, — відрізала я. — Принаймні, розвідаємо, як близько можна підійти до святинь, не ставши мішенню.
  Сьогодні був вдалий день для розвідки. Наближалося щорічне свято Неови — час надлишку, ситих животів та затуманеного розуму. У Хара’аті це свято любили всі: від останнього жебрака до вищих жерців. На ринки звозили стільки їжі, що її майже не рахували, а ввечері вино лилося такими ріками, що навіть найсуворіша храмова охорона починала дивитися на світ крізь пальці. Паломники з Краю Вараїв уже почали прибувати до Аргена — високі, засмаглі люди в грубому одязі, які міцно тримали свої речі, але зовсім не знали законів великого міста.
  Щурята розбіглися. Ілас і Вік — до звичних м’ясних лавок, а ми з Бетом попрямували вгору, до межі Нижнього та Середнього міста, де над будинками височів шпиль храму Неови.
  Ми йшли мовчки. Я відчувала, як нічні образи — Літа, Ніова, блиск золота в руках Варло — випалюють мені мозок. Кожен крок віддавався в пам’яті скрипом дверцят тієї карети. Коли до храмової площі лишилося всього два квартали, я різко смикнула Бета за рукав, затягуючи вбік.
  Ми опинилися в смердючому закутку біля гостинного двору «Золотий якір». Тут панувала справжня «портова естетика»: яма для помиїв, переповнені нічні горщики і важкий, кислий сморід, від якого сльозилися очі. Проте тут було глухо. Міські ходи, що лишилися з прадавніх часів, колись прорізали все підземелля Аргена, але зараз ними користувалися хіба що як смітниками. Городяни просто скидали непотріб у проломи старих стін.
  Я морщилася від смороду, але говорила швидко й тихо. Розповіла Бету все: про карету, про огляд зубів, про золото і про те, як Варло дивився в мою сторону.
  Реакція Бета була саме такою, на яку я сподівалася. Він не почав жаліти дівчат чи голосити. Його обличчя закам’яніло, а очі звузилися, ставши схожими на леза стилету.
— Значить, товар... — процідив він, спльовуючи в бік сміттєвої ями. — Весь цей час він нас просто відгодовував для продажу. Тепер зрозуміло, чому він так тримається за «правила». Побитий товар коштує дешево.
  Бет різко повернувся до мене, схопивши за плечі.
— Слухай уважно, Каро. План такий: ми крадемо втричі більше. Віддаємо Варло рівно стільки, щоб він не почав ставити зайвих питань, а решту ховаємо. Кожен мідяк, кожен срібний. Нам треба втікати з Аргена.
— Куди? — я витерла лоб. — У нього всюди очі.
— До Озерного краю, у Ветфол, — очі Бета фанатично блиснули. — Я чув від одного п’яного матроса в «Кліппері», що там завжди раді вільним рукам. Виноробні Ветфола з задоволенням беруть молодих. Ми спритні, ми вміємо працювати, і — що головне для господарів — ми ще не п’ємо стільки, як ті старі хитруни, що висмоктують половину врожаю ще в погребах. Там ми зможемо загубитися.
  План звучав дико й водночас єдино правильно. Виноробні Ветфола... далеко від смороду Аргена, від Гільдії та від Варло, який оцінює твоє життя в дрібку монет .
— Ми почнемо на святі Неови, — додав Бет, озираючись на вихід із закутка. — У натовпі вараїв нас ніхто не помітить. Але працювати треба чисто. Якщо нас візьмуть храмовники — Ветфол нам тільки снитиметься.
  Я кивнула. Сморід помиїв біля гостинного двору раптом перестав здаватися таким огидним. У порівнянні з тим, що готував нам Варло, це був аромат свободи.
  Ми вийшли з провулка і знову влилися в потік людей. Попереду величний храм Неови вже готувався прийняти перші жертви та підношення, а ми з Бетом уже розуміли, що наша найбільша крадіжка — це наші власні життя, і ми збиралися викрасти їх у Варло найближчим часом.