РОЗДІЛ 8. ШАНС НА ВТЕЧУ

  Це була не просто халепа — це був зашморг, що почав затягуватися на наших шиях. Як тільки Бет прийшов, я, ковтаючи слова від болю та страху, переповіла йому все, що почула крізь щілини в підлозі. Про Гільдію, про подвійну данину і про те, що переслідувач навмисно вів мене до самого порога «Кліппера». Бет слухав мовчки, лише його пальці міцніше стиснули моє плече. Він зрозумів усе без зайвих пояснень: Варло не буде розбиратися, він просто розірве того, хто приніс йому збитки.
— Йдемо, — коротко кинув він. — Прямо зараз. Поки він не спустився.
  Ми вислизнули з таверни через задній хід, ледь не зіткнувшись із кухарем, що виносив помиї. Ніч наступала швидко. Темрява у порту Хара’ату була густою, як смола, і холодною. Поки ми пробиралися темними завулками, я, припадаючи на поранену ногу, розповідала Бету деталі розмови.
— Він лютує, Бет. Він сказав, що ввечері влаштує всім перевірку.
— Знаю, — відповів він, підставляючи мені плече. — Тому сьогодні ми в «Кліппер» не повернемося. У таку годину цілителі в храмі Ендара вже бачать третій сон, та й привертати увагу стражі посеред ночі нам ні до чого. Заночуємо в іншому місці.
  Ми попрямували в бік храмового кварталу, але не до самих величних споруд, а туди, де життя затихало в тіні високих стін. Неподалік храму Ендара стояла стара покинута стайня. Колись тут тримали коней для паломників, але тепер у стійлах гуляли протяги та зазвичай ночували ті, кому в Аргені вже зовсім не було куди йти. Кожен крок давався мені з таким зусиллям, ніби я тягнула за собою камінь. Бет теж важко дихав — я була для нього занадто важкою ношею, хоча він і намагався цього не показувати. Стайня зустріла нас запахом прілої соломи, старої шкіри та кінського поту — чесними, земними запахами, що здавалися раєм після смороду «Кліппера». На диво, сьогодні тут було майже порожньо. Лише в самому далекому кутку, згорнувшись на купі ганчір’я, хропів якийсь старий бездомний. Ми влаштувалися ближче до входу, у напівтемряві.
— Я піду за грошима, — прошепотів Бет, вмощуючи мене на відносно чистій соломі. — Треба забрати срібло зі сховку. Без монет у храм можна навіть не сунутися. Сподіваюсь цього вистачить. Бо інакше наша справа покотиться Сарену в гузно.
  Я лише мовчки кивнула, притиснувши лоб до стіни стійла. Сперечатися не було сил. Бет повернувся швидше, ніж я очікувала. Він був блідим, а його погляд метався по сторонах.
— Дорогою зустрів Вані, — сказав він, важко сідаючи поруч. — Малий наляканий до смерті. Каже, Варло перевернув весь підвал догори дриґом. Лютує так, що навіть Кел боїться підійти близько. Я сказав Вані, що день був порожній, і ми з тобою все ще шукаємо хоч якийсь заробіток, щоб не повертатися з порожніми руками. Може, це виграє нам трохи часу.
  Ранок прийшов сірим і туманним. Ми ледь дочекалися, поки перші промені Хара’ату освітлять шпилі храмів, і пошкандибали до храму Ендара. Цілитель — сухий старий із запахом гірких трав і антисептиків — оглянув нас із неприхованою підозрою. Його очі, жовті й холодні, затрималися на моєму коліні, а потім на брудному одязі Бета.
— Я не витрачатиму дорогоцінні мазі та час на портових щурів, поки не побачу дві срібні монети, — проскрипів він, витираючи руки об засмальцьований фартух. — І не питай про знижки, хлопче.
  Бет лише полегшено видихнув — він боявся, що ціна буде вищою. Він простягнув два срібняки, і старий спритно сховав їх у потаємну кишеню.
— Залиш її тут. Твоя сестричка «невдало впала з коня», як ти кажеш? Ну-ну. Повертайся за нею за дві міри.
  Лікування було болісним, але дієвим. Від дотиків його пальців і якоїсь смердючої зеленкуватої суміші біль почав відступати, перетворюючись на легке оніміння. Коли набряк спав, я вперше за добу змогла поворухнути пальцями ніг без того, щоб не знепритомніти. В голові з’явилася слабка надія: якщо коліно виглядатиме майже здоровим, Варло може й не запідозрити, що «швидке щуря» — це я. Але коли Бет прийшов за мною, його обличчя не обіцяло нічого доброго. Він був не просто втомлений — він був схвильований.
— Ми маємо йти, Каро. Швидко, — він допоміг мені підвестися. Його руки тремтіли.
— Що сталося? Тобі не вдалося приховати срібло?
— Вдалося, — кивнув він, виводячи мене з храму. — Але біля ринку я зустрів Кела та Варгана.
  У мене всередині все похололо. Кел і Варган були старшими хлопцями, «правою рукою» Варло. Вони вже крали не як ми, вони наглядали, сподіваючись, що з часом господар замолвить за них слівце в Гільдії вбивць чи зробить охоронцями караванів. Вони працювали вже там, де справді небезпечно. Вони були вірними псами, і їхні зуби були гострими. Вони вже мали стилети і могли навіть убити.
— Я ледве заговорив їм зуби, — продовжував Бет, швидко озираючись. — Сказав, що ти захворіла на гарячку, і я водив тебе пити святу воду до джерела, бо грошей на лікаря немає. Не знаю, чи повірив Кел — він дивився так, ніби вже приміряв мій череп до своєї колекції. Але найгірше не це.
  Він зупинився і подивився мені прямо в очі.
— Варло наказав, щоб сьогодні ввечері абсолютно всі були в «Кліппері». Незалежно від того, принесли ми гроші чи ні. Він збирає загальний розрахунок. І він попередив: хто не з’явиться — може взагалі не повертатися в порт, якщо хоче зберегти голову на плечах.
  Бет міцніше стиснув мою руку.
— У нас немає вибору, Каро. Якщо ми не прийдемо, він зрозуміє все миттєво. Вечір буде важким. Але тепер хоча б твоє коліно і руки виглядають нормально. Якщо сильно не придивлятися.
  Я глянула на сонце, що вже почало підніматися вище над дахами Аргена. Час витікав, як вода крізь пальці. Ми мали кілька годин, щоб придумати, як вижити в лігві, де господар уже нагострив ніж.