РОЗДІЛ 5.1 ВАРТІСТЬ ПАМ'ЯТІ

  Тоді він уперше вимовив це слово не як моє ім’я, а як щось стороннє.
— Слухай уважно, дівчинко. Якщо хочеш жити — не повертайся. Ніколи. Не шукай дороги назад, не питай перехожих. Якщо тебе колись впізнають у місті — ти мертва.
  Він пішов, навіть не озирнувшись. Я довго стояла на причалі, дивлячись на його спину, і чекала, що це жарт. Що він зараз зупиниться, зітхне й скаже: «Ну гаразд, мала, ходімо додому». Але він не зупинився. Я справді лишилася одна. 
  Я прокинулася від того, що плачу.
  Тихо, без жодного звуку, як навчилася ще в тому домі. Сльози просто текли по щоках, вбираючись у брудний мішок, і від цього відчуття власної слабкості стало нестерпно соромно.
Гарячка випалювала мене зсередини. Голова важила як цілий мішок, горло здавалося засипаним битим склом. Побите коліно пульсувало в такт серцю, ніби перетворилося на окрему злу істоту. Рука затихла. Сонце вже почало хилитися до заходу, і крізь щілини в покрівлі складу потягнуло першою вечірньою сирістю з боку моря.
  Я сіла, і мансарда негайно пішла обертом. Сперлася плечем об шорстку стіну, вдихнула густий пил і ледь не розсміялася. Гарячка — це саме те, чого мені бракувало для повного щастя.
  У кутку темнів мій вузлик. Не той, перший — той давно розсипався на порох. Але на мить мені здалося, що я знову бачу маленьку ковдру і ті яблука, які так і не з’їла. Мене не забули. Мене хотіли позбутися, як плями на дорогому шовку. Цю думку я змогла сформулювати значно пізніше — не в ту першу ніч на причалі, коли дрижала від холоду й кожного звуку, а тоді, коли зрозуміла: ніхто не прийде мене рятувати.
  Першого ранку мене привів до Варло старий рибалка. Червоний від вітру та дешевого пійла, з руками, схожими на вузлувате коріння. Він не був доброю людиною, просто побачив на причалі живу дитину й вирішив, що за неї можна виторгувати пару мідяків на випивку.
  Варло тоді здався мені гігантом. Широкий, жилавий, із руками, якими можна було або ламати хребти, або піднімати вантажі. Він оглянув мене так, як кухар оглядає тушку риби на ринку: чи свіжа, чи не здохне до вечора, чи буде з неї користь. Кинув рибалці дві мідні монети. Той пішов, навіть не глянувши в мій бік.
  Спершу Варло дав мені миску юшки. Гарячої, солоної, неймовірної. Я ковтала її, обпікаючи язик, а він мовчки стояв поруч і спостерігав. А потім показав на двері в підвал.
— Там такі самі, як ти, — гаркнув він. — Якщо хочеш жити — вчися швидко.
  У підвалі тхнуло вогкістю, страхом і немитими тілами. Інші діти дивилися на мене як на здобич — чи слабка, чи можна вкусити, чи заберуть через мене частину їхньої їжі. Перші дні були пеклом. Я не знала, що хліб не можна класти під голову, бо прокинешся з порожніми руками. Не знала, що спати треба лише притиснувшись спиною до стіни.
  Коли в мене вперше вирвали шматок сухого хліба, я не заплакала. Я вкусила. Сильно, до крові. Хтось ударив мене в спину, я вчепилася нігтями в чуже обличчя і верещала так, що щури в кутках замовкли. Варло спостерігав за цим із порога.
— Ну от, — сказав він майже задоволено. — А я вже думав притопити тебе в затоці, щоб не мучилася. А ти, виявляється, хочеш жити. Будеш учитися ремеслу.
  Так я стала щуреням. 
  Я знову витерла обличчя рукавом. Склад навколо мене хитався, ніби він справді плив по воді. Гарячка тримала міцно, але тепер до болю додалося дещо інше. Лють.
  Холодна лють на батька, на Вільму, на того слугу з «чистими руками». Навіть на матір, що померла народжуючи мене, покинула напризволяще. На весь цей світ Хара’ату, де дитина — це або кара, або товар, або зайвий рот.
  Я обережно торкнулася коліна й ледь не зашипіла від болю. Потрібно було вирішувати: шукати Бета, повертатися до Варло чи тікати геть. Але одна думка не давала мені спокою, протвережуючи краще за холодну воду.
  Той чоловік сьогодні в Середньому місті... Він не просто біг за мною. Він гнав мене. Перевіряв. Вів мене, як мисливець веде звіра до пастки.
  Я повільно підняла голову, вдивляючись у темні кутки горища. Холодний піт проступив на лобі.
  Він не загубив мій слід. Він знає, де мене шукати. І він прийде сюди саме тоді, коли я не зможу втекти.