РОЗДІЛ 7. ЦІНА ТІНІ

  Це був вагомий аргумент. Проти логіки Бета важко було щось поставити, особливо коли кожен подих відгукувався в розпухлому коліні тупим ударом молота.
  Я повільно, зціпивши зуби, почала підніматися. Коліно відгукнулося миттєво — різким, пекучим болем, від якого перед очима на мить попливли брудні плями. Світ хитнувся, і я б точно прикрасила собою запилену підлогу мансарди, якби Бет не підхопив мене під пахву.
— Обережно, — пробурмотів він, підставляючи плече. — Тримайся міцніше.
— Не командуй, — видихнула я, намагаючись не закричати.
— Хтось же має це робити, поки ти вдаєш із себе непереможну героїню.
  Я сперлася на нього значно сильніше, ніж хотіла б. Це було принизливо, але зараз вибір стояв між гордістю та шансом не здохнути на цьому горищі. Ми повільно, болісно вибиралися зі сховку. Драбина, яка й так була моїм нічним жахом, тепер здавалася спуском у саму прірву Карага. Кожен рух вимагав неймовірних зусиль, але зрештою ми опинилися внизу.
  Ніч уже повністю накрила Арген, перетворюючи портові склади на похмурі кам’яні монументи. Повітря було вологим, важким, густо замішаним на запахах риби, смоли, гнилої води та дешевого тютюну. Ліхтарі біля причалів тремтіли на вітрі, кидаючи довгі, ламані відблиски на чорну поверхню моря. Десь удалині кричали п’яні матроси, десь чувся хрипкий сміх, а в темному завулку виразно чулося важке дихання і звуки бійки. Життя не зупинялося ні на мить, і це було добре.
— Я сьогодні непогано взяв, — сказав Бет, намагаючись відволікти мене від болю. — П’ять срібних аргенів. І це я ще мідяки не рахував, їх там ціла жменя. Середнє місто — це просто рай для нашого брата, Каро. Купа тупих писарчуків і панночок. Стоять, роззявивши роти, слухають твої байки, і навіть не відчувають, як їхні кишені стають легшими за повітря.
— Ми туди більше не підемо, Бет — відрізала я.
— Ага, — він зітхнув. — До наступного разу. Ти ж знаєш — голод не найкращий вчитель обережності.
  Ми йшли повільно. Я кульгала, закушуючи губу до крові, а Бет майстерно підлаштовувався під мій рваний крок. Його плече було твердим і надійним, єдиною опорою в цьому хиткому світі.
— Можемо зайти до цілителів, — запропонував він після довгої паузи.
— Ні.
— Каро, ти ледь ноги тягнеш.
— Завтра, Бет. Якщо не минеться — завтра. В мене теж є кілька монет, пам'ятаєш?
— Це дурість.
— Можливо.
  Він важко видихнув, але сперечатися не став.
— Якщо вранці стане гірше — підеш до Бруно. Варло нічого не кажемо. Скажемо, що просто день був недуже. Ілас і Вік мовчатимуть.
— Щурята своїх не здають, — прошепотіла я стару клятву нашого підвалу.
— Завжди.
  Ми звернули в знайомий провулок. Попереду виднівся «Кліппер». Таверна виглядала точно так само, як і завжди: крива, потемніла від кухонного диму та морської солі, з вивіскою, що жалібно скрипіла на одному іржавому ланцюгу. Вдень тут вирувало життя, було шумно й жирно від п’яного сміху, але вночі «Кліппер» ставав іншим. Похмурішим. Справжнім.
  Ми зайшли через задній двір, повз гори сміття та порожніх бочок. Сходи, що вели вниз, у підвал, звично скрипнули під нашою вагою. Я на мить завмерла, прислухаючись до тиші. Все було спокійно. Звично. Поки що.
  Підвал зустрів нас важким, густим теплом. Пахло вчорашньою юшкою, димом і дітьми, що тулилися один до одного. У кутку тлів гніт у мисці з жиром, малюючи на облуплених стінах довгі тіні. Кілька щурят уже бачили десятий сон, згорнувшись клубками. Ніхто не питав, де ми були. Ніхто не дивився на моє коліно. В «Кліппері» зайва цікавість була ознакою дурості.
  Бет обережно всадив мене в наш кут.
— Сиди тут, — буркнув він і зник на кухні, повернувшись із мискою густої юшки. — Їж.
  Юшка була гарячою і солоною. Я ковтала її повільно, відчуваючи, як тепло розливається по тілу, притупляючи гостроту болю.
  Ми замовкли. Тиша в підвалі була втомленою.
— Завтра лежиш, — тихо сказав Бет.
— Подивимось вранці...
— Ні, Каро. Ти лежиш. Я відпрацюю і за тебе.
  Ранок у підвалі «Кліппера» завжди починався з важкого запаху пересмаженої олії, вогкості та шепоту. Але сьогодні цей шепіт був гострішим, ніж зазвичай.
— Корабель із Форт-Нома! — прошипів Вік, гарячково натягуючи рвану куртку. — Галіон «Подих шторму»! Кажуть, там матросам видали платню за три місяці. Сьогодні в порту буде не проштовхнутися від п’яних гаманців!
— І срібла, — Ілас хмикнув, затягуючи ремінь на худих стегнах. — Головне — не ловити ґав, поки вони дивляться на чайок.
  Я розплющила очі й одразу заплющила їх назад. Кожна клітина тіла протестувала проти пробудження. Гарячка не пішла — вона просто причаїлася, перетворившись на в’язку млявість, а коліно за ніч роздулося ще сильніше, пульсуючи в такт серцю.
  Бет уже був на ногах. Він сидів поруч на соломі, перевіряючи вміст своїх кишень. Коли підвал почав потроху порожніти — щурята розбігалися по своїх точках, наче таргани від світла — він схилився до самого мого вуха.
— Лежи, — тихо, але впевнено сказав він. — Сьогодні ти не боєць. Я сказав Іласу, що в тебе лихоманка.
Він дістав кілька срібних монет, які вчора витягли нас із безодні відчаю. Срібло тьмяно блиснуло в світлі каганця. Бет на мить затримав їх на долоні, а потім сховав назад.
— Срібло я приховаю, — прошепотів він так, що навіть я ледь розчула. — Варло віддамо тільки мідь.      Скажу, що день був порожній, ледь на юшку нашкребли. А це... це наш із тобою здобуток. Наш квиток у краще життя, якщо Хара’ат колись вирішить до нас усміхнутися або прийде біда. — він виразно подивився на моє коліно.
— Бет... — я спробувала щось заперечити, але він лише хитнув головою.
— Не сперечайся. Срібло піде в наш сховок. У той самий, надійний, про який навіть Вік не здогадується.   Це на чорний день, Каро. А відчуваю я, що цей день ближче, ніж нам здається. Поділимо порівну, коли все вщухне. Зараз головне, щоб ці гроші не потрапили до рук Варло.