РОЗДІЛ 6. ПОВЕРНЕННЯ В «КЛІППЕР»

  Але я знову заснула. І прокинулася я різко.
  Не від болю — хоча він нікуди не зник, а розливався по тілу важким, липким маревом, ніби в коліні застряг розпечений шмат заліза. Я прокинулася від звуку. Ледь чутного, на самій межі сприйняття, але достатнього, щоб тіло, привчене до небезпеки змалечку, зробило все саме. Завмерло. Стиснулося.    Затамувало подих, намагаючись злитися з темрявою порожньої мансарди.
  Дошка. Там, біля входу, хтось обережно наступив на стару розсохлу мостину.
  Темрява навколо раптом перестала бути просто відсутністю світла. Вона наповнилася чиєюсь присутністю — тихою, терплячою, майже невагомою. Так пахне хижак, який точно знає, що здобич загнана в кут і їй просто нікуди дітися.
  «Він повернувся», — ця думка не народилася зараз, вона вже чекала десь у підсвідомості, визріваючи під час мого недовгого, важкого сну. Мисливець із Середнього міста не міг просто так відпустити портове щуря, яке залізло надто високо.
  Я повільно, міліметр за міліметром, не зводячи погляду з чорного провалу входу, потягнулася рукою вбік. Пальці знайшли шорсткий уламок дошки — той самий, яким я колись підперла щілину в стіні, щоб зимовий вітер не гуляв тут так вільно. Тепер це була моя єдина зброя. Крива, груба, із гострими занозами, але вона була моєю. Я стиснула деревину, не відчуваючи нового болю в роздертих долонях. Зараз у моєму світі існувало лише це відчуття — шорстке дерево під пальцями й тихий шурхіт попереду.
  Шурхіт повторився. Ближче.
  Я напружилася всім тілом, попри гарячку, що випалювала мозок. Якщо це він — я не втечу. Моя нога вже не слухалася, перетворившись на нерухому колоду. Але я не збиралася даватися просто так. В Аргені навіть найменші щури кусаються до кістки, коли їх притискають до стіни.
  Тінь біля входу хитнулася, закриваючи слабке зоряне світло. І тоді 
— Каро?
  Я видихнула так різко й голосно, що сама злякалася цього звуку. Серце, що тільки-но збиралося вискочити з грудей, боляче вдарило в ребра.
— Тут я… — прохрипіла я у відповідь.
  Бет виліз у мансарду, зачепивши плечем низьку балку і тихо, по-звичці вилаявшись собі під ніс. Він терпіти не міг висоту, і кожне сходження до мого сховку було для нього справжнім іспитом на мужність, що було помітно навіть у густій темряві. Але зараз він ліз сюди без вагань. Бет завмер на мить, вдивляючись у напівтемряву своїми швидкими очима.
— Каро?..
— Тут я, Бет.
  Він різко подався вперед і буквально впав поруч зі мною на курний мішок. Його руки швидко, майже гарячково почали обмацувати простір навколо, ніби він боявся, що я зникну, якщо він не переконається прямо зараз, що я — справжня, тепла і жива.
— Каро, що сталося? Я вже Сарен знає що передумав… Думав, карагівське поріддя таки змогло тебе десь обкрутити чи в яму кинути. Слава Лірелю, ти тут. Тільки не кажи, що ти тут просто вирішила подрімати.
  Я підняла руку, торкнувшись його плеча, змушуючи замовкнути. Бет миттєво притих. Очі його звузилися, він перетворився на слух, наче дика тварина, що відчула чужий запах на своїй території.
— Ти одна? — прошепотів він так тихо, що я радше прочитала це по губах.
  Я кивнула. Тільки тоді він дозволив собі трохи розслабити плечі. Але варто було йому випадково торкнутися моєї руки, як він одразу відсмикнув пальці, наче обпікся об розпечене вугілля.
— Що це за лихо?.. — прошепотів він, наближаючись до мого обличчя. — Каро… що з твоїми руками? Вони ж як вогонь.
  Я нічого не відповіла. Сил на пояснення просто не було. Бет узяв мою долоню — тепер уже набагато обережніше, майже невагомо — і підніс її ближче до слабкого світла, що ледь просочувалося крізь тріщину в старій покрівлі.
— Як ти так… — його голос став зовсім тихим, гострим і холодним.
Він ковзнув поглядом нижче, до моєї ноги. Навіть у цій скупій темряві було видно, що коліно виглядає погано. Надто погано для звичайного падіння з ящика чи невдалого стрибка. Набрякле, перекошене, воно здавалося темним і масивним, наче чужа деталь, яку хтось грубо приставив до мого тіла.