РОЗДІЛ 5. ВАРТІСТЬ ПАМ'ЯТІ

  Я намагалась не думати про біль, і колисаючи руку другою, знову то провалювалась у спогади, то виринала з них.
  Спершу мені просто перестали давати нові сукні.
  Потім, ніби ненароком, забрали старі — ті, що були з тонкої вовни та шовку, із вишивкою на комірцях.    Замість них залишили дві прості, темні, із цупкої дегтярної тканини. «Щоб не бруднила даремно», — сказала Вільма, не дивлячись мені в очі. Потім зникли іграшки. Потім — няня, яка завжди пахла сушеною м’ятою. Потім зникла і моя кімната з видом на сад. Мене переселили до комірчини під самим дахом, ближче до горища, де взимку крізь щілини нещадно продувало, а влітку повітря ставало таким задушливим, що здавалося, його можна різати ножем.
  Я все ще не розуміла, що відбувається. Діти взагалі довго не розуміють суті катастроф, що насуваються. У цьому їхня головна біда — вони вірять у стабільність світу до останнього тріску балок.
  Вільма вже не заплітала мені волосся. У неї вічно боліла спина, у неї був «клопіт», у неї був живіт, що ріс так швидко, ніби хтось із богів вирішив за один сезон надолужити всі роки, які вона не народжувала.    Батько дивився тільки на цей живіт. Розмовляв тільки про нього. Пив — теж через нього, хоча тоді я ще не вміла підібрати правильних слів для його хвороби. Він хотів сина. Чоловіки в Хара’аті завжди хочуть того, чого в них немає, і не бачать того, що стоїть прямо перед ними, заглядаючи в очі.
  Потім Вільма народила дівчинку.
  Пам’ятаю цей день не по криках породіллі й не по безглуздій біганині слуг. Пам’ятаю його по тиші, що запала ввечері. Важкій, липкій тиші, яка буває лише в домі, де надія щойно обернулася на попіл. Батько не вийшов до гостей. Не сказав ні слова привітання. А наступного дня він знову почав пити — і цього разу вже не зупинявся.
  От тоді все й полетіло в безодню.
  Він кричав. Спершу на слуг — за холодну юшку чи невчасно почищені чоботи. Потім — на лікаря. На дощ за вікном. А зрештою — на мене.
— Такий самий непотріб, як і твоя мати, — кинув він якось, відштовхуючи мене від столу так сильно, що я влетіла стегном прямо в різьблений кут дубового буфета. — Та сама кара. Спершу одна. Тепер — друга.
  Я тоді не заплакала. Просто стояла й дивилася на нього: на червону пляму вина на його сорочці, на пальці, що дрібно тремтіли, на очі, в яких не лишилося нічого, крім образи на весь світ. Я не розуміла, чому він дивиться на мене так, наче це я була винна в тому, що народилася не хлопцем. Згодом я навчилася бути тінню. Не потрапляти на очі, не скрипіти мостинами, не дихати голосно. Але в нашому домі виявилося надто мало місця, щоб зникнути повністю.
  Одного разу він сказав:
— Краще б ти взагалі щезла.
Сказав це буденно, майже лагідно. Ніби просив прислугу не забути щільно зачинити вікно перед грозою. Вільма це чула. Я бачила її обличчя, вона не дивилася на мене, її погляд був прикутий до немовляти в колисці.
— Ти поїдеш звідси, — промовила вона через кілька днів. — Далеко. Так буде краще.
  Вона не уточнила, для кого саме це буде «краще». Сама загорнула мою стару дитячу ковдру у вузлик. Поклала кілька яблук, червоних і солодких. Навіть поправила комір моєї простої сукні — ніжно, майже турботливо. Зараз я думаю, що саме це було найгіршим. Людина, яка збирається викинути тебе на смітник життя, часто буває особливо лагідною. Мабуть, так їм легше переконувати себе, що вони не чудовиська.
  Новий слуга чекав біля чорного входу. Не той старий конюх, що підсаджував мене на коня, а інший. Молодший. Невисокий, із надто чистими руками й порожніми очима. Майже всю дорогу він мовчав. Я пам’ятаю дзенькіт кінської збруї, жорсткий вузол ковдри на моїх колінах і яблуко, яке я так і не наважилася надкусити — боялася, що це моя остання їжа на довгий час.
Я не знала, що ми нікуди не їдемо. Що «далеко» — це просто на інший бік соціальної прірви. Я навіть не уявляла наскільки великий світ навколо.
  Порт Аргена зустрів мене хаосом. Сморід риби, гнилої деревини та смоли бив у ніс, як удар кулака. Крики чайок надривали вуха, а брудна вода в доках здавалася живою, важкою, як розлите чорнило. Я тоді панічно боялася моря.
  Слуга довго стояв поруч зі мною на порожньому причалі. Я до болю в пальцях стискала свій вузлик і чекала, коли ми підемо далі — до того таємничого «кращого місця». Він дивився на воду. Потім на мене. Потім знову на воду. Нарешті він сказав, дивлячись кудись повз моє плече:
— Якщо ти сама зникнеш, це вже не моя проблема. Я надто люблю своє життя, щоб наражати його на небезпеку через накази твоєї мачухи. А кара богів... вона неминуча.