РОЗДІЛ 4. ГАРЯЧКА

  До сховку я дісталася вже не на залишках сил, а на чистій, концентрованій злості.

  Злість у таких, як я, — річ неймовірно корисна. Вона працює краще за будь-який стимулючий напій, не даючи зупинитися там, де будь-яка розумна людина просто сіла б під стіною й вирішила померти трохи пізніше, бо зараз, бачте, незручно. Я кульгала заплутаними дворами, намагаючись триматися вузьких смужок тіні під стінами. Сонце Хара’ату сьогодні було безжальним. Воно заливало Арген сліпучим білим світлом, висвічуючи бруд на мостових і втому в моїх очах.

  Я весь час чекала почути за спиною ті самі кроки. Тихі, рівні і нелюдськи терплячі.

  Але їх все не було. Від цієї тиші під яскравим небом ставало лише гірше — здавалося, що я відкрита для будь-якого погляду, ніби муха на білій тарілці.

  Старі портові склади стояли під палючим промінням, як покинуті скелети велетнів. Колись тут, мабуть, панував розкішний гармидер: пахло заморськими прянощами та дорогим сукном. Тепер же в розбитих вікнах гуляв гарячий вітер, а в дверних отворах догнивали дошки, вкриті сірим нальотом часу. Мій сховок ховався вище, під самим дахом одного з таких складів. Туди нормальна людина не полізла б навіть за обіцянку золотого аргена. Драбина, що вела на горище, була однією назвою. Сходинка, дірка, хитання сухої дошки...

  А далі — якщо Лірель сьогодні не втратив почуття гумору — мансарда. Низька, вкрита товстим шаром пороху, але суха й гаряча від розпеченої сонцем покрівлі.

  Про неї знав тільки Бет.

  І то лише тому, що якось ми разом перечікували тут велику облаву. Тоді малий Вік примудрився поцупити у храмового писаря не той гаманець. З’ясувалося, що той носив у ньому не монети, а списки великих боржників Храму Тота. Нас тоді шукали з таким завзяттям, ніби ми винесли з вівтаря самого бога.

  Я пролізла у вузьку щілину під зламаною кроквою, підтягнулася на руках і ледь не завила, коли побите коліно врізалося в край дошки. Впала всередину. У повітря одразу піднялася хмара пилу, що золотилася в яскравих стовпах світла, які пробивалися крізь діряву стріху. Я зайшлася кашлем, скрутилася калачиком на підлозі, міцно притискаючи до себе поранену ногу.

  Тут пахло сухим старим деревом, мишачим послідом і гарячим камінням. Гарний запах. Спокійний. У ньому не було портового шуму чи людської підлості. Сховище ніби саме не знало, що воно давно мертве.
Я поповзла в куток, де за оберемком старого ганчір’я ховався мій «скарб»: старий мішок, шматок грубої тканини й потрісканий глиняний кухоль із кришкою. У кухлі виявилося трохи води. Теплої, із неприємним застояним присмаком, але це була вода. Я випила все до останньої краплі, і лише тоді відчула, як сильно мене трусить.

  Коліно розпухало просто на очах, перетворюючись на гарячу пухлину. Долоні горіли вогнем. Коли я випадково торкнулася правої руки лівою, захотілося вкусити себе за плече, аби тільки не закричати. При сліпучому денному світлі, що безжально висвічувало кожну дрібницю, я подивилася на шкіру, стерту до живого м’яса.

— Ну хоч руки ще при мені, — прохрипіла я в порожнечу.

  Власний голос здався чужим. Якимсь тонким і беззахисним. Потрібно було щось зробити: перев’язати коліно, дістати зі схованки черствий сухар… Замість цього я просто згорнулася на мішку, вкрилася хусткою і зрозуміла, що світ довкола починає повільно танути в білому мареві спеки.

  Втома накрила мене миттєво, важка і густа. Останньою думкою було те, що засинати вдень, коли тебе, можливо, шукають — це неймовірна дурість. А потім сон схопив мене за горло й потяг униз.

  Спершу прийшов запах.

  Не риби, не дьогтю і не вуличного бруду. Пахло старим вином — солодким, як перестиглі лісові ягоди.      Пахло дорогим воском свічок і чимось м’яким, затишним, нестерпно дорогим.

  Я стояла в широкому коридорі великого будинку. На відполірованій підлозі лежала сонячна доріжка — точно така ж, як та, що зараз пробивалася крізь дірявий дах мого складу. Сонце падало крізь високі вікна так рівно, наче хтось із богів особисто навів лад бодай у цьому кутку світу. На мені була синя сукня.       

  Хороша сукня, без жодної латки. Моє волосся було ретельно розчесане і навіть перев’язане стрічкою.

  Я досі пам’ятала ту стрічку. Дивна річ: обличчя людей стираються з пам’яті, голоси стають шумом дощу… А стрічка — ні. Вона була біла, із ледь помітними срібними нитками по краях. Я крутила її кінець між пальцями й чекала, коли батько вийде зі свого кабінету.

  Тоді він ще інколи мені усміхався. Хоча й не часто і не надто щиро. Але я тоді не знала, що буває якось інакше.

  Важкі двері відчинилися. З кімнати почувся вибух сміху. Жіночого. Гучного, і якогось тягучого. Потім з’явився батько — високий, вродливий, але втомлений для чоловіка, який ще не встиг постаріти. Він побачив мене, і його обличчя миттєво зморщилося.

— Знову вона тут, — кинув він через плече комусь у кабінеті. — Постійно стоїть під дверима.
Жінка за його спиною засміялася ще раз.

— Дівчинка просто любить батька, — промовила вона. — Це ж так мило.

  «Мило». Я навчилася ненавидіти це слово ще до того, як дізналася його значення.

  Потім усе почало змінюватися. Швидше, ніж я встигала усвідомити. У нашому домі з’явилася Вільма.

  Спершу вона здавалася майже казковою. З тих жінок, яким усі навколо мимоволі усміхаються. Вона пахла лавандою, теплим молоком і дорогою пудрою. Вона сміялася тихіше за інших і одного разу навіть сіла поруч зі мною прямо на підлогу, коли я намагалася складати дерев’яні кубики. Вона допомогла мені збудувати вежу. Не зламала її випадковим рухом, не вдавала, що їй цікаво. Вона справді допомогла.

  Я пам’ятаю, як того вечора батько вперше за довгий час сміявся по-справжньому.

  Пам’ятаю, як Вільма вплітала мені у волосся ту саму білу стрічку. Пам’ятаю її слова про те, що мої очі зелені, як молоде листя після дощу, і що це гарний колір для маленької дівчинки. Тоді я вперше в житті почула, що в мене є щось, що може комусь подобатися.