РОЗДІЛ 4. ГАРЯЧКА

  До сховку я дісталася вже не на залишках сил, а на чистій, концентрованій злості.
  Злість у таких, як я, — річ неймовірно корисна. Вона працює краще за будь-який стимулючий напій, не даючи зупинитися там, де будь-яка розумна людина просто сіла б під стіною й вирішила померти трохи пізніше, бо зараз, бачте, незручно. Я кульгала заплутаними дворами, намагаючись триматися вузьких смужок тіні під стінами. Сонце Хара’ату сьогодні було безжальним. Воно заливало Арген сліпучим білим світлом, висвічуючи бруд на мостових і втому в моїх очах. Я весь час чекала почути за спиною ті самі кроки. Тихі, рівні і нелюдськи терплячі.
  Їх не було. І від цієї тиші під яскравим небом ставало лише гірше — здавалося, що я відкрита для будь-якого погляду, ніби муха на білій тарілці.
  Старі портові склади стояли під палючим промінням, як покинуті скелети велетнів. Колись тут, мабуть, панував розкішний гармидер: пахло заморськими прянощами та дорогим сукном. Тепер же в розбитих вікнах гуляв гарячий вітер, а в дверних отворах догнивали дошки, вкриті сірим нальотом часу. Мій сховок ховався вище, під самим дахом одного з таких складів. Туди нормальна людина не полізла б навіть за обіцянку золотого аргена. Драбина, що вела на горище, була однією назвою. Сходинка, дірка, хитання сухої дошки... А далі — якщо Лірель сьогодні не втратив почуття гумору — мансарда. Низька, вкрита товстим шаром пороху, але суха й гаряча від розпеченої сонцем покрівлі.
  Про неї знав тільки Бет.
  І то лише тому, що якось ми разом перечікували тут велику облаву. Тоді малий Вік примудрився поцупити у храмового писаря не той гаманець. З’ясувалося, що той носив у ньому не монети, а списки великих боржників Храму Тота. Нас тоді шукали з таким завзяттям, ніби ми винесли з вівтаря самого бога.
  Я пролізла у вузьку щілину під зламаною кроквою, підтягнулася на руках і ледь не завила, коли побите коліно врізалося в край дошки. Впала всередину. У повітря одразу піднялася хмара пилу, що золотилася в яскравих стовпах світла, які пробивалися крізь діряву стріху. Я зайшлася кашлем, скрутилася калачиком на підлозі, міцно притискаючи до себе поранену ногу.
  Тут пахло сухим старим деревом, мишачим послідом і гарячим камінням. Гарний запах. Спокійний. У ньому не було портового шуму чи людської підлості. Сховище ніби саме не знало, що воно давно мертве.
Я поповзла в куток, де за оберемком старого ганчір’я ховався мій «скарб»: старий мішок, шматок грубої тканини й потрісканий глиняний кухоль із кришкою. У кухлі виявилося трохи води. Теплої, із неприємним застояним присмаком, але це була вода. Я випила все до останньої краплі, і лише тоді відчула, як сильно мене трусить.
  Коліно розпухало просто на очах, перетворюючись на гарячу пухлину. Долоні горіли вогнем. Коли я випадково торкнулася правої руки лівою, захотілося вкусити себе за плече, аби тільки не закричати. При сліпучому денному світлі, що безжально висвічувало кожну дрібницю, я подивилася на шкіру, стерту до живого м’яса.
— Ну хоч руки ще при мені, — прохрипіла я в порожнечу.
  Власний голос здався чужим. Якимсь тонким і беззахисним. Потрібно було щось зробити: перев’язати коліно, дістати зі схованки черствий сухар… Замість цього я просто згорнулася на мішку, вкрилася хусткою і зрозуміла, що світ довкола починає повільно танути в білому мареві спеки.
  Втома накрила мене миттєво, важка і густа. Останньою думкою було те, що засинати вдень, коли тебе, можливо, шукають — це неймовірна дурість. А потім сон схопив мене за горло й потяг униз.
  Спершу прийшов запах.
  Не риби, не дьогтю і не вуличного бруду. Пахло старим вином — солодким, як перестиглі лісові ягоди.      Пахло дорогим воском свічок і чимось м’яким, затишним, нестерпно дорогим.
  Я стояла в широкому коридорі великого будинку. На відполірованій підлозі лежала сонячна доріжка — точно така ж, як та, що зараз пробивалася крізь дірявий дах мого складу. Сонце падало крізь високі вікна так рівно, наче хтось із богів особисто навів лад бодай у цьому кутку світу. На мені була синя сукня.        Хороша сукня, без жодної латки. Моє волосся було ретельно розчесане і навіть перев’язане стрічкою.
  Я досі пам’ятала ту стрічку. Дивна річ: обличчя людей стираються з пам’яті, голоси стають шумом дощу… А стрічка — ні. Вона була біла, із ледь помітними срібними нитками по краях. Я крутила її кінець між пальцями й чекала, коли батько вийде зі свого кабінету.
  Тоді він ще інколи мені усміхався. Не часто. Не надто щиро. Але я тоді не знала, що буває якось інакше.
  Важкі двері відчинилися. З кімнати вилетів вибух сміху. Жіночого. Гучного, тягучого, наче мед, що стікає зі срібної ложки. Потім з’явився батько — високий, вродливий, але надто втомлений для чоловіка, який ще не встиг постаріти. Він побачив мене, і його обличчя миттєво зморщилося.
— Знову вона тут, — кинув він через плече комусь у кабінеті. — Постійно стоїть під дверима.
  Жінка за його спиною засміялася ще раз.
— Дівчинка просто любить батька, — промовила вона. — Це ж так мило.
  «Мило». Я навчилася ненавидіти це слово ще до того, як дізналася його значення.
  Потім усе почало змінюватися. Швидше, ніж я встигала усвідомити. У нашому домі з’явилася Вільма.
  Спершу вона здавалася майже казковою. З тих жінок, яким усі навколо мимоволі усміхаються. Вона пахла лавандою, теплим молоком і дорогою пудрою. Вона сміялася тихіше за інших і одного разу навіть сіла поруч зі мною прямо на підлогу, коли я намагалася складати дерев’яні кубики. Вона допомогла мені збудувати вежу. Не зламала її випадковим рухом, не вдавала, що їй цікаво. Вона справді допомогла.
  Я пам’ятаю, як того вечора батько вперше за довгий час сміявся по-справжньому.
  Пам’ятаю, як Вільма вплітала мені у волосся ту саму білу стрічку.
  Пам’ятаю її слова про те, що мої очі зелені, як молоде листя після дощу, і що це гарний колір для маленької дівчинки. Тоді я вперше в житті почула, що в мене є щось, що може комусь подобатися.
  А потім вона завагітніла.
  Навіть тепер я не можу точно згадати той момент, коли світ тріснув. Ніби хтось невидимий почав дуже обережно переставляти речі в нашому житті, і ти не одразу помічаєш, що живеш уже не в рідному домі, а в холодному, майстерно прибраному лігві.
  Сміх Вільми став гострим, як лезо ножа. Погляди батька — дедалі коротшими. Будинок почав наповнюватися сутінками, які не розсіювали навіть найяскравіші денні промені.
  Я відчула, як уві сні моє праве коліно починає нестерпно пекти. Біль був таким реальним, що він пробив стіну спогадів. У маренні мені здалося, що Вільма дивиться на мене, і її очі — це два прозорі льодяні озерця.
— Ти — лише його кара, — прошепотіла вона в моєму сні.
  Я різко розплющила очі. У напівтемряві мансарди все так само витанцьовували порошинки в білому сонячному світлі. Спека стояла така, що повітря здавалося застиглим. Лихоманка міцно тримала мене за горло, але не це змусило моє серце замерти.
  Моя обдерта права долоня... вона теж пекла. Ледь помітним, пульсуючим болем і відчуттям тиску, що пробивалося крізь бруд і запечену кров, її смикало від того, що вона перегрілась на сонці.