РОЗДІЛ 3. ПОГОНЯ

  Я бігла так, ніби за спиною був не просто чоловік зі стилетом, а сам вирок богів, виголошений без права на оскарження.
  Черепиця під ногами була гарячою, крихкою і зрадливою, як обіцянки хитрого торговця. Вона ковзала, тріщала, з’їжджала вниз разом зі мною, оголюючи старі крокви, що пам’ятали ще засновників Аргена. Але я не зупинялася. Думати зараз — значить помилятися, а помилка на такій висоті вартує занадто дорого.
  Праворуч зяяв проваллям старий дах, ліворуч тягнувся нескінченний ряд мансард із розвішаною білизною. Я рвонула ліворуч, пірнаючи в лабіринт вологої тканини. Мокрі простирадла били по обличчю, плуталися в пальцях, пахли дешевим лугом і чужим потом. Я смикнула за край якогось полотна, мало не задушивши саму себе, вирвалася з полону, перечепилася через кошик, але втримала рівновагу в останню мить.
  І саме тоді я відчула його.
  Це не був звук кроків чи гучне дихання. Це була чиста, тваринна впевненість — він уже тут. Ближче, ніж мав би бути за законами фізики. Набагато ближче.
  Я різко змінила траєкторію, стрибнула на нижчий козирок і ковзнула вниз по шиферу, деручи долоні до крові. Край. Порожнеча. Я вчепилася в балку, зависла на руках, відчуваючи, як плечові суглоби стискає тупий біль.
— Давай… ну ж бо… — прошипіла я крізь зціплені зуби.
  І розтиснула пальці.
  Удар об землю вибив повітря з моїх легенів. Світ на мить потемнів, розсипаючись на тисячі брудних іскор. Коліно вибухнуло різким болем, ніби в чашечку встромили розпечений цвях. Я підвелася — не повністю, припадаючи на одну ногу, але цього вистачило, щоб знову зірватися на біг.
  Тут уже починалося інше місто. Чесне місто.
  Тут не пахло корицею, ваніллю чи накрохмаленим шовком. Тут пахло стоялою водою, протухлою рибою, дьогтем і людьми, у яких немає часу думати про красу, бо треба думати про виживання. Каміння під ногами стало темнішим, стіни — бруднішими, а погляди перехожих — коротшими й небезпечнішими.
  Добре. У такому місці я була своєю.
  Я врізалася в натовп біля рибних лавок, ковзнула між спітнілими плечима вантажників, зачепила кошик із якоюсь дрібнотою. Почула вслід добірну портову лайку, але не озирнулася.
— Дивись, куди преш, пацюче поріддя! — гаркнув хтось із-за прилавка.
  Пацюче поріддя. Щуря.
  Я криво усміхнулася на бігу. Краще бути спритним щуром, ніж мертвою здобиччю.
  Пірнула в один провулок, потім одразу в інший. Ніколи не бігати по прямій — це перше правило, яке забиває в голову Варло. Нехай мій переслідувач думає, що я просто навіжено тікаю в доки. Я й тікала туди, але мій шлях нагадував петлі старого каната.
  Позаду стало тихо. Надто тихо для полудня в Аргені.
  Я знала цей тип полювання. Варта завжди шумить: гримить обладунками, репетує, свистить.    Храмовники йдуть упевнено, не ховаючись, бо за ними стоїть закон і боги. А такі, як він… вони просто з’являються там, де ти вже почала вірити в порятунок.
Гільдія.
  У нашому місті вистачало об’єднань. Ремісники, перевізники, бондарі, навіть жебраки мали своїх «батьків». Але над усіма ними стояли ті, чиє ім’я вголос вимовляли хіба що перед смертю.
  Гільдія вбивць. Тіні Хара’ату.
  Вони були всюди, де гроші пахли кров’ю. У будинках розпусти, де надто часто зникали заможні клієнти. У закритих гральних залах, де програвали не лише срібло, а й життя. На ринках рабів, у храмових кулуарах… Кажуть, вони можуть забрати людину посеред велелюдної площі так, що ніхто й оком не змигне. Кажуть, вони можуть стерти цілий торговий караван, не залишивши жодного свідка.
  Я не хотіла перевіряти, що з цього правда, а що — портові байки.
  Варло платив їм «частку». Як і всі на доках. Саме тому ми, його щурята, ще були живі й мали право красти. Але сьогодні я, мабуть, переступила якусь невидиму межу.
  Я різко звернула праворуч, пробігла під низькою аркою, де зі склепіння капала смердюча вода, і вискочила на широку вулицю, що вела до причалів. Тут світ вибухав звуками: люди кричали, торгувалися, сварилися через кожну мідну монету. Важкі канати звисали з балок склавів, як гігантські змії. Візки скрипіли, бочки гуркотіли по настилу. Ідеальний хаос. Я рвонула вперед, розштовхуючи людей ліктями, ковзаючи між запітнілими тулубами моряків.

— Обережно! — крикнув хтось.
— Куди лізеш, дівчисько?!
  Я не слухала. Тільки вперед.
— Лірелю… — прошепотіла я запеченими губами. — Не смійся сьогодні… допоможи.
  Храм бога злодіїв та удачі стояв на задвірках, обшарпаний і кривий, як і сама удача. Але чаша для пожертв там завжди була повна. І ніхто — навіть найбільш відбитий розбійник — не наважувався вкрасти звідти хоча б мідяк. Бо якщо Лірель відвернеться від тебе, ти помреш не від ножа. Ти просто оступишся на рівному місці.
  Я вискочила на слизький дерев’яний настил доків. І одразу послизнулася.
  Нога зрадницьки поїхала вперед на риб’ячій лусці. Я втратила рівновагу.
  Удар.
  Цього разу він був набагато сильнішим. Коліно врізалося в дошки з таким хрускотом, що в очах спалахнуло біле, сліпуче світло. Долоні роздерло об тріски. Я відчула, як по пальцях потекло щось тепле й мокре.
  Я задихнулася. Не від болю. Від жахливого усвідомлення — цього замикання на долі секунди вистачить моєму мисливцю.
  Я підняла голову.
  Він був тут. Стояв усього за кілька кроків, відрізаючи шлях до води.
  Темний одяг без жодних розпізнавальних знаків. Обличчя — звичайне. Надто звичайне. Таке обличчя забуваєш за мить після того, як побачив. Очі були спокійні, майже нудьгуючі. Наче він не полював на людину, а просто виконував рутинну роботу.
— Досить, — сказав він.
  Тихо. Без злості чи тріумфу.
  Я почала відступати, припадаючи на побиту ногу. За спиною — каламутна вода порту. Я відчула холодний подих моря. І в ту ж мить, зібравши залишки сил, кинулася вбік — у вузьку щілину між двома величезними складами.
  Там панувала густа темрява, просякнута запахом плісняви, вогкості та старого дерева. Я бігла, вже не відчуваючи ні коліна, ні роздертих рук. Тільки повітря, яке рвало легені на шматки.
Ще поворот. Ще один.
  Я пірнула під натягнуті канати, зачепилася волоссям, вирвала пасмо, мало не впала, але вискочила на інший бік. Позаду панувала абсолютна тиша.
  Я не вірила цій тиші. Не зупинялася.
  Ще десяток кроків. Ще трохи…
  Поки ноги не підкосилися самі собою.
  Я впала між замизганими бочками, втиснулася в найглибшу тінь і притисла долоню до рота, щоб стримати хрипке дихання.
  Дихати тихо. Дуже тихо.
  Серце калатало в ребра так гучно, що, здавалося, воно шумить на весь квартал.
  Я чекала. Один удар… другий… десятий.
  Тиша.
  Ніхто не йшов моїм слідом. Ніхто не дихав поруч.
  Я не рухалася. Навіть не кліпала, боячись, що звук вій почують. Поки нарешті не збагнула — його більше немає поруч.
  Або він втратив слід, або… я просто втекла.
  Я повільно опустила голову на холодну деревину бочки й видихнула. Врятувалася. Цього разу Лірель таки подивився в мій бік, хоча й посміявся.
  Коліно горіло вогнем. Долоні пекли. Я відчула, як кров повільно стікає по зап’ястях.
  Я криво усміхнулася. Жива. Це єдине, що має значення.
  Заплющила очі, намагаючись заспокоїти серце, і тільки тоді збагнула найстрашніше.
  Це не була варта. Це не була випадкова перевірка. Мене не намагалися зловити, щоб кинути в яму.
Мене помітили. 
  І тепер хтось у цьому місті знає, що серед портових щурят є одне, яке бігає достатньо швидко.