РОЗДІЛ 2. ТІНІ НА СКЛІ

  Я сиділа тихо, намагаючись не дихати, і дивилася на край скла, в якому тьмяно відбивалося небо Хара’ату. Здавалось руху там не було. 

  Звідси, з висоти, середнє місто здавалося майже шляхетним, ніби намальованим на дорогому полотні. Наче все в ньому було на своєму місці: рівні ряди черепиці, чисті димарі, вибілені стіни. Жодних п’яних криків, жодної крові на гострому камені бруківки, жодних замурзаних дітей, яких виштовхують під крижаний дощ лише за те, що вони принесли ввечері замало міді. Тільки високі будівлі храмів, що здіймалися над кварталами, як мовчазні вартові, куди городяни несли свої надії та дрібне срібло.

  Часом я намагалася згадати інше життя.

  Не те, якого в мене ніколи не було, а те, яке, здається, колись усе ж таки лишилося в тумані дитинства.

  Великий будинок, де протяги не гуляли в кутках. Білі фіранки, що пахли чистотою. Їжа, від якої не тхнуло старим риб’ячим жиром. Теплі руки, що впевнено заплітають мені волосся... А потім — чоловічий голос, важкий і липкий, наче мокра вовняна ковдра, що душить уві сні.

— Моя кара...

  Не ім’я. Не тоді. Просто коротке, рубане слово, яке падало на підлогу разом із порожніми пляшками й розбитим склом. Пам’ять у моєму світі поводиться як старий обідраний кіт — приходить лише тоді, коли їй заманеться, і боляче дряпає саме там, де й без того ниє.

  Я обережно поправила на плечі грубу вовняну хустку — чужу, стягнуту вранці з мотузки в нижньому місті, — й мимоволі усміхнулася сама до себе. Якщо бути чесною, моє теперішнє життя не здавалося мені таким уже й поганим. Принаймні, не весь час.

  Варло годував нас. Це вже було набагато більше, ніж зробив для мене рідний батько. Господар таверни давав нам місце під підлогою, де хоча б не капало прямо на обличчя під час шторму. Узимку він іноді навіть дозволяв «щурятам» спати ближче, коло кухонної стіни, де камінь тримав тепло до самого ранку.

  Коли моряки були особливо щедрими, нам перепадали недоїдки безкоштовно — шматки підсохлого сиру чи вчорашня навариста юшка. А ще у Варло були правила. А правила — це розкіш. Особливо якщо до тебе в цьому світі давно нікому немає діла.

  Звісно, за ці правила доводилося платити. Іноді — ночівлею під старим перевернутим човном на березі, коли ми не назбирали «потрібне». Або бігом від міської варти так, що легені палали не гірше за свічки в храмі Карага. Або потрапляти в руки міських дурнів із різками, які чомусь свято вірили, що удари роблять із вуличних дітей чесних людей.

  Чесних людей із нас не вийшло. Різки старалися дарма, вони лише навчили нас краще відчувати дистанцію і швидше тікати.

  Унизу, десь у глибині провулка, знову грюкнули двері. Хтось вилаявся, але вже без особливої люті, швидше за звичкою. Добрий знак. Якби вони були певні, що я все ще десь поруч, бігали б жвавіше, вибиваючи підкованими чоботами іскри з каміння.

  Я обережно, міліметр за міліметром, виглянула з-за димаря. Площа виднілася лише краєм, затиснута між гострими дахами. Панночок у сукнях кольору крему вже не було. Булочник похмуро збирав розсипані яблука, а один із писарчуків стояв посеред бруківки з таким виглядом, наче весь сенс світу зник разом із його гаманцем. Я ледь не засміялася в голос. Бет сьогодні перевершив самого себе. Тільки б не погорів, дурень.

  Бет завжди брав трохи більше, ніж міг непомітно пронести. Халепи липли до нього з тією ж легкістю, з якою інші вранці позіхають. Коли ми вперше пішли разом на «промисел» у Середнє місто, він мало не поцупив чоботи у сплячого жебрака. Не через потребу, а через принцип. Сказав, що якщо вже красти, то без упереджень. Я тоді реготала так, що нас мало не здали першому ж патрулю міської варти.

  Внизу знову стало тихо. Підозріла, густа тиша, яка буває в Аргені лише перед бурею. Я чекала ще трохи, рахуючи удари власного серця. Уявляла шлях до порту. Під самий вечір, коли Варло почне рахувати нас і здобич.

  Я знову пригадала Літу й Ніову. Вони вже місяці зо два не ходили з нами. Сиділи в таверні чистенькі, у сукнях, які Варло десь виміняв на бочку поганого вина. Їм дозволяли митися гарячою водою, а волосся розчісували, мов панянкам. Варло говорив, що їм пощастило. Що їх невдовзі «заберуть» у добрі сім’ї, що вони вийдуть заміж і колись, може, приїдуть подивитися, як ми тут без них.

  Я в таке не вірила. Не тому, що була розумніша, просто знала: якби я потрапила в хорошу сім’ю, то нізащо б не покинула друзів. Лірель мені свідок, я б навідувалася до них щовечора. Але ніхто не повертався. Ті, кого «забирали», просто зникали назавжди.

  У небі пропливла чайка, брудно-біла, з хрипким голосом старої торговки. Я простежила за нею поглядом і подумала, що теж колись кудись полечу. Не в кареті, не як наречена в шовках, а просто так. Ногами, кораблем, хоч рачки повзком — аби лиш не лишатися довше, ніж треба, там, де кожен дорослий знає твою ціну краще за тебе.

  Я вже майже вирішила, що можна рухатися далі, коли за мансардним вікном щось дзенькнуло. Тихо, майже ніжно. Метал об метал.

  Я завмерла. Обережно, затамувавши подих, підтягнулася вище й зазирнула в тьмяне скло. Спершу побачила лише розмиті тіні. Потім — край столу. І руки. Одна рука ліниво притримувала вузький стилет. Друга — крутила монету. Срібло миготіло в сонячній плямі, кидаючи швидкі відблиски на запилені стіни горища.

— ...кажу тобі, вона не могла щезнути просто так, — долетів до мене глухий чоловічий голос. — Це портові щурі. Малі, кляті, спритні.

— Портові щурі не працюють у цьому кварталі без дозволу. — відказав другий. Голос був молодший, сухий, неприємний. Так звучать люди, які марають руки частіше, ніж умиваються. — А якщо працюють — значить, хтось їх сюди пустив. А це вже порушення правил гільдії.

  У мене по спині пробіг крижаний холодок. Я знала цю породу. Так говорили не вартові, яким аби лише дотягнути до кінця зміни. Так говорили ті, кому не треба кричати, щоб тебе почули.