РОЗДІЛ 1. ЩУРЯТА

  Я саме розповідала про свого неіснуючого братика, коли Вік свиснув.
  Свист у нього виходив майже пташиний. Короткий, різкий, ніби синиця вдавилася крихтою зачерствілого пирога. Для стороннього вуха — просто черговий міський звук, частина звичного вуличного галасу Аргена. Для нашого — вирок. Варта.
— ...і тоді він просто загубився, пані, — я вкотре шморгнула носом, намагаючись надати голосу тієї самої тремтливої нотки, що зазвичай змушує гаманці містян відкриватися самі собою. — Розчинився в натовпі, ніби його й не було. У нього ще була така червона шапочка з китицею, знаєте... старенька, бабуся зв’язала перед смертю...
  Я сумно опустила очі, ніби й сама ось-ось мала розчинитися слідом за братиком у сонячному мареві площі. Пані не побачать ніякої шапочки. Пані взагалі рідко помічали щось далі власних рукавичок із тонкої лайкової шкіри, але слухати вони любили. Особливо тут, у Кварталі Срібних Майстерень, де будинки пахли не гнилою рибою та застояною портовою сечею, а свіжим хлібом, крохмалем і грошима. Такими грошима, яких у тутешніх мешканців було рівно стільки, щоб дозволити собі розкіш їх не помічати.
  Площа була гарна. Навіть дратівливо, до свербежу в пальцях, бездоганна.
  Світлий камінь мостової нещодавно мили — слуги вичищали бруківку з таким фанатизмом, ніби сподівалися вимити з цього світу сам факт існування бідності. Вікна крамниць блищали так, що в них можна було голитися. Над пекарнею «Золотий Колос» витав такий густий аромат кориці та ванілі, що паморочилось у голові. Біля фонтану, де кам’яний дельфін випльовував цівки чистої води, стояли дві молоді містянки в сукнях такого ніжного кольору, що я мимоволі згадала про вершковий крем на тістечках. Потім згадала, що тістечок не їла вже... та ніколи я їх не їла, якщо чесно.
  Образа — чудовий двигун для нашого ремесла. Якщо бог Тот обділив тебе при народженні, це ще не привід не скористатися шансом, який підкидає Лірель.
  Поки я розігрувала комедію, Бет і Ілас працювали з іншого боку цих «вершкових» дівчаток. Бет «випадково» зачепив ліктем кошик однієї з них, Ілас розкланявся, розсипаючись у вибаченнях і притримуючи даму під лікоть, а малий Вік, якого взагалі ніхто не помічав, бо він був не більшим за тінь під ногами, уже обживав чужий ридикюль. Все чесно. Якщо у тебе вистачає срібла на мережива та дорогі парфуми посеред дня, значить, втрату кількох мідяків ти переживеш без особливих страждань.
  Я кліпнула в потрібний момент, затремтіла губою і вже намірилася додати якусь особливо сиропну подробицю про хвору на сухоти матір, коли Вік свиснув вдруге — довше й нижче.
Ось це вже було не просто попередження. Це означало: «Тікайте, дурні, бо зараз буде зовсім кепсько».
— Ох! — сказала одна з панночок і притисла пухку долоню до грудей, ніби саме там ховався весь її невеликий розум. — Бідолашна ти дитина... Чекай, я зараз знайду тобі щось...
— Дякую, пані, ви така добра! — я вклонилася так низько, що мало не зачерпнула носом бруківку, а водночас боковим зором засікла, як Бет розчинився за широким плечем товстого булочника. Ілас ковзнув під руку крамареві так легко, ніби був не хлопцем, а примарним димом. Добре. Значить, щось таки взяли. Погано, бо тепер у нас у кишенях були докази, за які стража з великим задоволенням перерахує нам ребра.
  На площу влетіли двоє міських вартових у синіх накидках. Ситі, захекані, з обличчями кольору перестиглого томата. Хтось їх покликав — можливо, якийсь особливо пильний лавочник, якому наші пики здалися підозрілими. Один уже волав, щоб усі стояли на місці, інший оглядав натовп з такою ненавистю, ніби кожен перехожий особисто вкрав його полуденок.
  Я зобразила переляк так щиро, що серце дійсно пропустило удар. Потім підхопила поділ своєї засмальцьованої спідниці, крутнулася на п’яті й рвонула в бік провулків.
  У таких випадках найголовніше — не бути найшвидшою. Найшвидших варта запам’ятовує першими.    Треба бути просто достатньо спритною, щоб спершу виглядати переляканою дурепою, а вже за секунду — зникнути назавжди, ставши тінню на старій стіні.
  Я проскочила між возом із цибулею та парою писарів, які так захопилися суперечкою про якісь гербові папери, що навіть не помітили, як я збила одного з ніг. Вислухала на свою адресу порцію прокльонів, перестрибнула через кошик із яблуками та пірнула у щілину між харчевнею «Сонний Кабан» та крамницею тканин.
  Тут світ Аргена змінювався миттєво. Пахнуло вже не ваніллю, а чесним міським брудом: прокислим пивом, старим жиром, вогкістю кам'яних стін та вчорашніми помиями. За харчевнею стояли бочки — одні порожні, другі заповнені чимось таким, що перевіряти носом не варто. Я перескочила через ящик із битими пляшками, уперлася в стіну, намацала пальцями знайомий виступ у цегляній кладці й підтягнулася. Іржавий водостік загрозливо скрипнув, але витримав. Три вдихи, два ривки — і я вже на похилому даху сусідньої будівлі.
  Унизу гримнув гучний чоловічий голос:
— Сюди вона звернула! Перекривайте вихід на сусідню вулицю!
Варта завжди впевнена, що ми думаємо однаково й тікаємо за стандартними маршрутами. Це дуже полегшує нам життя. Поки вони перекривають вулиці, ми міняємо площини.
  Я перекинула ногу через край даху, підтягнулася і впала на черепицю животом. Черепиця була тепла, сонячна. Сонце в Хара'аті чомусь завжди гріло дахи значно щедріше, ніж людей, що тулилися в тіні під ними. Я ковзнула вище, за пічну трубу, і втиснулася в куток між цеглою та мансардним вікном. Вікно було затягнуте такою густою павутиною та шаром пилу, що через нього, напевно, не бачили навіть власної смерті.
  Тільки тоді дозволила собі видихнути. Повільно. Тихо. Так, щоб серце не вискочило з рота й не покотилося вниз, прямо під ноги розлюченій варті.
  Унизу ще якийсь час чулися крики. Хтось стукав у двері харчевні, вимагаючи відчинити задній хід. Хтось божився Саміреном, що ніяких дівчаток не бачив. Це була щира правда. Поважні містяни рідко помічають тих, хто не платить за обід або не пропонує вигідну угоду. Ми для них — як сміття на вітрі: дратує, але швидко забувається, щойно вітер вщухне.
  Я підтягнула коліна до грудей і завмерла. Тепер головне — перечекати. Сидіти не менше пів години, поки стражі не набридне ганятися за привидами й вони не підуть пити дешеве вино в найближчу забігайлівку. Потім — дахами до сусідньої вулиці, через двір з білизною, вниз по пожежній драбині, і вже тоді, якщо Лірель сьогодні не відвернеться остаточно, можна буде спуститися ближче до Нижнього міста й задвірками повернутися в порт.
  У мене було кілька таких «схованок» по всьому місту. Не розкіш, звісно — просто здоровий глузд і інстинкт виживання. Старий сарай за крамницею свічкаря, де завжди запах воску і спокій. Порожня клітка для курей біля складу шкіряника. Дірка в стіні покинутого будинку на півдорозі до доків. Якщо живеш так, як ми, вчишся думати не про дім, а про місця, де тебе ще не били.
  Я засунула руку в потаємну кишеню спідниці, щоб перевірити «здобич» — ті кілька монет, які Бет встиг сунути мені в долоню перед тим, як ми розбіглися. Метал був холодним і звичним. Три срібні аргени та жменя дрібної міді. Цього вистачило б Варло, щоб він не гнав нас сьогодні ввечері геть, і нам навіть перепало б по шматку хліба з м'ясом, якщо у нього буде настрій.
  Я прихилилася потилицею до брудного скла мансардного вікна й заплющила очі, слухаючи, як затихає гамір на площі. Далекі крики чайок над портом змішувалися з гомоном міста, створюючи заколисуючий ритм. На мить мені здалося, що я в безпеці. Що день закінчився, і найгірше позаду.
  І саме в цей момент, у повній тиші порожньої мансарди за моєю спиною, щось клацнуло.
  Це був звук не щурячих лапок і не старої стріхи, що просідає під вітром. Так звучить суха мостина, коли на неї обережно, але впевнено наступає людина.
  Я завмерла, втиснувшись в стіну, припинивши навіть дихати. Кроки були повільними. Майже невагомими. Хтось, і здається не один, підходив по сходам до мансарди з того боку — повільно, наче хижак, який точно знає, де зачаїлася здобич.