ПРОЛОГ

  Суперечка тривала вже давно.

  Це відчувалося по вину, яке встигло зігрітися в келихах, по недбало розламаних плодах граната на срібних тарелях, по роздратуванню, що просочилося навіть у повільні, ліниві рухи тих, хто звик, що світ існує для їхньої зручності.

  Високі вікна дивилися в ніч, де над темним обрієм повільно спалахували далекі грози Самірена. Пахло ладаном, стиглими фруктами, дорогим м'ясом у меду і тим ледь вловимим холодом, який народжується лише там, де збираються істоти, давно забувші, що таке відмова.

  Семеро богів сиділи за довгим столом із чорного дерева, в якому тьмяно відбивалися золоті чаші, ножі з перламутровими руків'ями і маски радників.

  Радники стояли за спинами своїх володарів мовчазною стіною. Балахони до самої підлоги, руки сховані в широких рукавах, обличчя закриті гладкими золотими масками без жодної риси, окрім вузьких прорізів для очей. Так було заведено з давніх-давен. Боги не любили ділитися мудрістю своїх жерців, тлумачів, хранителів скарбниць і вірних псів. Людський розум був таким самим ресурсом, як золото, зерно або кров.
  І таким самим товаром.

— Він знову це зробив, — різко мовив Караг, відсунувши таріль так, що срібло коротко дзенькнуло об стіл. — При всіх. Перед моїми ж людьми.

  Його голос був сухий, наче розпечений метал, який щойно опустили в воду.

  Тот не поспішав підводити очей від келиха. Він уважно роздивлявся густе рубінове вино, ніби в ньому крилося щось важливіше за черговий напад гніву бога війни.

— Якщо вже бути точним, — промовив він, — не перед твоїми людьми, а перед усіма. Купцями теж. Мої торгівельні доми сьогодні півдня обговорювали не прибутки, а те, як Норен назвав мої ваги кривими.

— Бо вони криві, — ліниво всміхнувся Лірель, крутячи між пальцями золотий виноградний листок. — І не тільки сьогодні.

  Тот повернув до нього голову повільно, майже ласкаво і з усмішкою промовив:

— Коли ти востаннє бачив рівні ваги, дрібний насмішнику, то, мабуть, ще був достатньо молодий, щоб вірити в чесних злодіїв.

— Вони існують, — озвався Лірель. — Так само як і мовчазні купці. Просто це рідкість.

  Саріон тихо розсміявся, не піднімаючи очей від тонких пальців танцівниці, що наливала йому вино так обережно, ніби від цього залежала доля царств. Поруч із Саріоном завжди щось від чогось залежало.

— Ви знову сперечаєтеся не про те, — мовила Неова, і в її голосі звучала втома красивої жінки, яку надто довго змушували сидіти за одним столом із дітьми. — Питання не в тому, кого він образив. Питання в тому, що він більше не зупиняється.

  Самірен, який досі мовчки роздирав ножем рум'яне м'ясо риби, гмикнув.

— А мав би? Мені здавалося, це і є його улюблена забава. Судити всіх так, ніби він єдиний тут не забруднив рук.

— Він судить не руки, — тихо сказав Ендар.

  У залі стало трохи тихіше.

  Ендар говорив рідко, і саме тому його слова майже завжди помічали. Бог спокою й лікування сидів осторонь, майже не торкаючись їжі. Перед ним стояла лише чаша з водою і гілка свіжої м'яти. Він не любив бенкетів, але й відмовлятися від них не навчився. Можливо, це було його єдиною слабкістю.

— Він судить наслідок, — продовжив Ендар. — А це, погодьтеся, не одне й те саме.

— Наслідок, — повторив Караг з огидою. — Зручне слово для тих, хто ніколи не тримав меча.

— Норен тримав, — нагадав Тот.

— Саме тому він став нестерпним, — відповів Караг. — Він забув своє місце.

  Над столом повисла тиша. Не напружена. Гірша. Та, у якій кожен уже все зрозумів, але ще чекає, хто першим вимовить гидке вголос.

  Один із радників, що стояв за спиною Самірена, ледь помітно нахилився. Його золота маска ковзнула вбік, блиснула в світлі свічок. Самірен слухав недовго, лише кілька ударів серця, після чого відкинувся на спинку крісла і посміхнувся так, як посміхаються перед штормом.

— Він уже не просто судить, — сказав бог моря. — Він втручається. У шторми. У клятви. У право сильних тонути, якщо вони вийшли в море в поганий час. Учора він повернув мені судно, яке мало загинути.

— П'ятсот душ, — відгукнулась Неова. — Можливо, це не найгірший його вчинок.

— П'ятсот душ, — передражнив Самірен. — І ще сотні, які повірять, що можна перечити хвилям і вітрам. Ти ж богиня життя, Неово. Ти мала б розуміти, що життя без страху швидко псується і втрачає ціну.

— А влада без межі ще швидше, — м'яко кинув Лірель.

  Тепер до нього нахилився радник. Інший, чи той самий, зрозуміти було неможливо. В золотих масках усі вони здавалися однаково безликими. Лірель вислухав шепіт, постукав нігтем по чаші і вже без усмішки сказав:

— Він і справді став нудним.

  Саріон пирхнув.

— Нудним? Хіба це твоя найбільша тривога?

— А хіба ні? — Лірель легковажно знизав плечима. — Світ, у якому кожен отримує по заслугах, пахне цвинтарем. Мені не подобаються цвинтарі. Там не сміються.

— Там і не брешуть, — спокійно зауважив Ендар.

  Саріон нарешті відірвався від своєї гри з келихом.

— Ось бачиш, — промовив він, дивлячись кудись повз усіх. — Навіть ти говориш його словами.

  І знову тиша.

  Потім Тот поставив келих. Акуратно. Майже ніжно.

— Давайте перестанемо удавати, ніби нас турбують окремі образи, — мовив він. — Проблема не в тому, що Норен назвав мої ваги кривими, а меч Карага кривавим. Проблема в тому, що він почав ставити під сумнів заведений віками порядок. Рівність гарно звучить у легендах. Але на ній не стоїть світ.

— Світ стоїть не на рівності, — сказав Ендар. — Світ стоїть на мірі.

— Саме так, — м'яко обізвався голос, якого досі наче й не було в залі.

  Радник за спиною Тота не піднімав голови. Золота маска ловила полиск свічок, перетворюючись то на чисте сонце, то на мертвий метал. Він не мав права говорити без дозволу. Не тут. Не між ними.

  І все ж ніхто його не обірвав.