Міжнародний Аеропорт міста-героя Маріуполь прийняв черговий борт з Казахстану.
До стійки реєстрації прибулих наблизився чоловік років п’ятдесяти. Від нього смерділо горілкою, але погляд був цілком тверезий. Мовчки простяг документи.
— Українську розумієте, чи перекладач потрібен? — Запитала усміхнена дівчина біля монітору.
— Трошки разумєю. Только не спєшитє.
— Добре. У вас паспорт Ерзянсько-Муромської конфедерації. Чому ж через Казахстан летіли?
Пасажир скривив пику.
— Так у вас в Хох… УкрАине наши рейси не прінімают. Вот і пріходится чєрєз трєт’ї страни лєтєть…
Дівчина на мить сховала посмішку, але професіоналізм переміг.
— Мета візиту?
— Шо? — Не зрозумів пасажир. — А, цель візіта. Турізм. Морє, сонце, курорти. Вот, у мєня і путьовка єсть. Санаторій «Азов».
— У російсько-українській війні двадцятих років участь брали?
— В какой-какой? — Дядько презирливо посміхнувся. — Ето била война Росії протів НАТО. Да, ми проігралі. Но нє нужно вам пріпісивать побєду сєбє. Каши мало єлі, пабєдітєли, — він харкнув на мармурову підлогу.
— Повторюю питання: ви брали участь у війні? — Доброзичливість дівчини раптово зникла.
Пасажир нервово смикнув себе за носа. Ще трішки — і його повернуть додому.
— Нєт. Нє брал. Здоров’єм нє вишел.
Дівчина поглянула на монітор, хитнула головою й потяглася за печаткою «У в’їзді відмовлено». Але, побачивши на екрані невеличку примітку, раптово повеселішала.
— Ласкаво просимо до України! — Процвірінчала вона та повернула дядьку його папери.
А коли той відійшов від стійки, натиснула особливу кнопку у шухлядці.
Пасажир вийшов із приміщення аеровокзалу й вдихнув на повні груди цілюще морське повітря. Скривився, дістав цигарку. Постояв. Подимив. Подивився.
На сході, за молодим лісом, виблискував у променях сонця Маріуполь. Звідси його було добре видно.
Місто, майже вщент зруйноване у двадцять другому, зараз дивувало своєю красою та сучасністю. Не порівняти з його рідною Ерзянією. Скреготнувши зубами від люті та заздрощів, пасажир підхопив свої речі та неспішно рушив до стоянки таксі.
— Сюди! Вільна машина! — Помахала йому дівчина-водій, що стояла біля новенької моделі «Запорожця».
Дядько всівся на зручне заднє сидіння та назвав адресу санаторія.
— Можемо поїхати об’їзним шляхом, навколо міста, а можемо через центр, — запропонувала водійка. — Ціна однакова.
— Давай чєрєз центр, — вирішив пасажир. — Посмотрю, как ви єго отрємонтіровалі.
— О, так ви не вперше у Маріуполі? — Зраділа дівчина. — Тоді вам дійсно буде цікаво! Ось, послухайте…
Вона почала щось розповідати, але дядьку цікаво не було. Більшу частину її мови він «нє панімал», а напружувати мозок не хотілося. Хотілося спати, бо шлях дійсно був важким та довгим. Автобусом до Рязані, потягом до Алмати, а вже звідти літаком — до Маріуполя. Таке кого завгодно виснажить…
Поклавши руку під голову, він задрімав, а потім міцно заснув. Скільки спав — невідомо, але прокинувся від того, що хтось тряс його за плече.
— Дядьку, виходьте! Приїхали!
Через силу розплющивши очі, він виліз з автівки та завмер: таксі стояло у сірому похмурому дворі радянського зразка. Якось не дуже схоже на санаторій. На фотках той був дещо яскравішим.
— Гдє ето ми? — спитав пасажир, отетеревіло озираючись.
— А ти вспомні, — запропонувала водійка, непомітно з’являючись у нього за спиною. — Вспомні етот дом. Пригадай це підвальне віконце, куди ви вкинули гранату. Нє помніш? А я пам’ятаю. Пам’ятаю, як ти зі своїми друзями-мародерами спустився туди та дострілив з автомату моїх поранених, але ще живих батьків. Як добивав наших сусідів. Як здирав із них сережки та обручки. Як нишпорив по кишенях. Я все пам’ятаю, бо була там. У куточку, за трубами. Мене теж зачепило, але, на щастя, я вижила. Вижила, щоб помститися.
Пасажир люто загарчав, але відсахнувся, побачивши в руках дівчини якусь дивну зброю.
— Но… Я же бил там нє одін! — Пробелькотів він, задкуючи до стіни. — Нас било много!
— Так, — погодилася водійка. — Але всіх інших ми вже знайшли. Точніше — вони самі знайшлися. Теж, як і ти, вирішили по місцях бойової слави прогулятися. От і догулялися!
— Ах ти…
— Все, бувай! У пеклі вже зачекалися!
— Да я тєбя!..
Зброя тихенько клацнула.
Дядько схопився за серце, посинів, пожовтів та здох.
— Смерть ворогам! — Дівчина прибрала зброю та повернулася до автівки.