1

        Міжнародний Аеропорт міста-героя Маріуполь прийняв черговий борт з Казахстану.

         До стійки реєстрації прибулих наблизився чоловік років п’ятдесяти. Від нього смерділо горілкою, але погляд був цілком тверезий. Мовчки простяг документи.

          — Українську розумієте, чи перекладач потрібен? — Запитала усміхнена дівчина біля монітору.

        — Трошки разумєю. Только не спєшитє.

        — Добре. У вас паспорт Ерзянсько-Муромської конфедерації. Чому ж через Казахстан летіли?

      Пасажир скривив пику.

       — Так у вас в Хох… УкрАине наши рейси не прінімают. Вот і пріходится чєрєз трєт’ї страни лєтєть…

        Дівчина на мить сховала посмішку, але професіоналізм переміг.

       — Мета візиту?

     — Шо? — Не зрозумів пасажир. — А, цель візіта. Турізм. Морє, сонце, курорти. Вот, у мєня і путьовка єсть. Санаторій «Азов».

      — У російсько-українській війні двадцятих років участь брали?

       — В какой-какой? — Дядько презирливо посміхнувся. — Ето била война Росії протів НАТО. Да, ми проігралі. Но нє нужно вам пріпісивать побєду сєбє. Каши мало єлі, пабєдітєли, — він харкнув на мармурову підлогу.

         — Повторюю питання: ви брали участь у війні? — Доброзичливість дівчини раптово зникла.

        Пасажир нервово смикнув себе за носа. Ще трішки — і його повернуть додому.

        — Нєт. Нє брал. Здоров’єм нє вишел.

      Дівчина поглянула на монітор, хитнула головою й потяглася за печаткою «У в’їзді відмовлено». Але, побачивши на екрані невеличку примітку, раптово повеселішала.

         — Ласкаво просимо до України! — Процвірінчала вона та повернула дядьку його папери.

        А коли той відійшов від стійки, натиснула особливу кнопку у шухлядці.

     Пасажир вийшов із приміщення аеровокзалу й вдихнув на повні груди цілюще морське повітря. Скривився, дістав цигарку. Постояв. Подимив. Подивився.

     На сході, за молодим лісом, виблискував у променях сонця Маріуполь. Звідси його було добре видно.

        Місто, майже вщент зруйноване у двадцять другому, зараз дивувало своєю красою та сучасністю. Не порівняти з його рідною Ерзянією. Скреготнувши зубами від люті та заздрощів, пасажир підхопив свої речі та неспішно рушив до стоянки таксі.

    — Сюди! Вільна машина! — Помахала йому дівчина-водій, що стояла біля новенької моделі «Запорожця».

        Дядько всівся на зручне заднє сидіння та назвав адресу санаторія.

    — Можемо поїхати об’їзним шляхом, навколо міста, а можемо через центр, — запропонувала водійка.  — Ціна однакова.

        — Давай чєрєз центр, — вирішив пасажир. — Посмотрю, как ви єго отрємонтіровалі.

     — О, так ви не вперше у Маріуполі? — Зраділа дівчина. — Тоді вам дійсно буде цікаво! Ось, послухайте…

      Вона почала щось розповідати, але дядьку цікаво не було. Більшу частину її мови він «нє панімал», а напружувати мозок не хотілося. Хотілося спати, бо шлях дійсно був важким та довгим. Автобусом до Рязані, потягом до Алмати, а вже звідти літаком — до Маріуполя. Таке кого завгодно виснажить…

Поклавши руку під голову, він задрімав, а потім міцно заснув. Скільки спав — невідомо, але прокинувся від того, що хтось тряс його за плече.

         — Дядьку, виходьте! Приїхали!

         Через силу розплющивши очі, він виліз з автівки та завмер: таксі стояло у сірому похмурому дворі радянського зразка. Якось не дуже схоже на санаторій. На фотках той був дещо яскравішим.

        — Гдє ето ми? — спитав пасажир, отетеревіло озираючись.

      — А ти вспомні, — запропонувала водійка, непомітно з’являючись у нього за спиною. — Вспомні етот дом. Пригадай це підвальне віконце, куди ви вкинули гранату. Нє помніш? А  я пам’ятаю. Пам’ятаю, як ти зі своїми друзями-мародерами спустився туди та дострілив з автомату моїх поранених, але ще живих батьків. Як добивав наших сусідів. Як здирав із них сережки та обручки. Як нишпорив по кишенях. Я все пам’ятаю, бо була там. У куточку, за трубами. Мене теж зачепило, але, на щастя, я вижила. Вижила, щоб помститися.

       Пасажир люто загарчав, але відсахнувся, побачивши в руках дівчини якусь дивну зброю.

       — Но… Я же бил там нє одін! — Пробелькотів він, задкуючи до стіни. — Нас било много!

       — Так, — погодилася водійка. — Але всіх інших ми вже знайшли. Точніше — вони самі знайшлися. Теж, як і ти, вирішили по місцях бойової слави прогулятися. От і догулялися!

    — Ах ти…

— Все, бувай! У пеклі вже зачекалися!

— Да я тєбя!..

               Зброя тихенько клацнула.

Дядько схопився за серце, посинів, пожовтів та здох.

               — Смерть ворогам! — Дівчина прибрала зброю та повернулася до автівки.