Розділ 14

Ранок вівторка зустрів місто неймовірним теплом. Сонячні промені, здавалося, прогнали навіть найменші натяки на нещодавні дощі й похмурі тумани. Коли я підходила до кав'ярні «Капучино з лисячим хвостом», на душі було так легко, наче я крила за спиною мала. Вовчий шпигун більше не з’являвся, а амулет на моїй шиї мовчав, залишаючись приємно прохолодним.

Штовхнувши дерев'яні двері, я застигла в подиву.

Замість звичного робочого хаосу в залі панувала ідеальна тиша, а сама кав'ярня була буквально завалена квітами. На кожному столику в маленьких скляних вазах стояли свіжі, яскраві лісові ромашки та запашна лаванда, від чого повітря здавалося солодким і п'янким.

За стійкою з широкою посмішкою стояв Ян, тримаючи в руках тарілку з круасанами, а Марк кумедно намагався заплести якусь квіточку у своє золотаве волосся.

— Доброго ранку, Ліє! — хором вигукнули хлопці.

— Доброго ранку... А що тут відбувається? Звідки стільки квітів? — здивовано запитала я, знімаючи куртку й одягаючи свій зелений фартух.

— Це від нашого клану, — м'яко пояснив Ян, і його очі тепло зблиснули бурштином. — Старійшини дізналися, як сміливо ти допомогла нам провчити вовків. Наші лісові родичі передали ці квіти як знак подяки людській дівчині, яка стала для лисів справжнім захисником.

— І це ще не все! — хитро підмігнув Марк, і його руді вушка на мить визирнули з волосся, радісно здригнувшись. — Головний сюрприз чекає на тебе на кухні. Іди, Шеф там уже з самого ранку чаклує.

Трохи хвилюючись, я підійшла до дверей із написом «Кухня» і тихенько зазирнула всередину.

Артур стояв біля великого столу, засипаного цукровою пудрою та шоколадною стружкою. На ньому був чистий білий фартух, а рукава светра були закочені, оголюючи міцні руки. Почувши мої кроки, він обернувся. Його розкішний темно-рудий хвіст, який він випустив на кухні, затишно ворухнувся, а глибокі бурштинові очі спалахнули такою щирою радістю, що в мене перехопило подих.

— Привіт, Ліє, — тихо й дуже ніжно сказав він, відкладаючи кондитерський мішок. — Заходь. Я якраз закінчив дещо для тебе.

На столі стояв невеликий, але неймовірно красивий торт. Він був покритий білосніжним кремом, а збоку, з філігранного шоколаду та чорничного джему, був виведений ідеальний силует... дівчини, яка тримає на руках маленького рудого лиса.

— Це... це ми? — прошепотіла я, підходячи ближче. Моє серце забилося в шаленому ритмі.

— Так, — Артур зробив крок назустріч, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. Я знову відчула його затишний, пряний аромат ванілі та лісового тепла. — Цей торт я назвав «Руда доля». Ти змінила наше життя, Ліє. Ти показала нам, що люди можуть бути щирими, вірними й любити нас такими, якими ми є.

Він обережно підняв руку і своєю теплою долонею м'яко торкнувся моєї щоки, заправляючи неслухняне пасмо волосся мені за вухо. Його пальці були такими лагідними, а погляд — таким глибоким, що весь світ навколо просто перестав існувати.

— Я такий вдячний, що того дощового дня ти штовхнула саме наші двері, — прошепотів молодий Шеф, повільно нахиляючись до мого обличчя.

Я затамувала подих, відчуваючи, як його тепле дихання торкається моїх губ. Крок за кроком, розділ за розділом, наша історія вела саме до цього моменту. Я заплющила очі, повністю довіряючись своєму доброму лису, і відчула перший, неймовірно ніжний і солодкий поцілунок, який смакував чорницею, корицею та справжнім магічним коханням.

На задньому плані з-за дверей кухні почулося тихе й задоволене хіхікання Марка та шепіт Яна: «Марку, ходімо звідси, не заважай їм». Але нам з Артуром було вже байдуже. Наша нова, найщасливіша сторінка життя тільки-но розпочалася.