Розділ 11

Поява вовка-шпигуна на протилежному боці вулиці змила всю ранкову безтурботність. Хоча Артур і стояв поруч, закриваючи мене своїм широким плечем, я все одно відчувала, як у повітрі кав'ярні розлилася ледь помітна, але тривожна напруга.

Коли останні обідні клієнти залишили заклад, Артур рішуче перевернув табличку на дверях на «Зачинено».

— Хлопці, збирайтеся в залі, — суворо, по-лідерськи скомандував наш молодий Шеф.

За хвилину ми всі сиділи за дальнім столиком біля великого розлогого фікуса. Ян і Марк виглядали незвично серйозними. Марк більше не крутився на стільці, а його пухнасті руді вушка, які він знову дозволив собі випустити на волю на зачиненій кухні, були тривожно притиснуті до золотавого волосся.

— Вони стежать за Лією, — без вступу почав Артур, спираючись руками на дерев'яну поверхню столу. Його бурштинові очі потемніли, наче грозове небо. — Амулет зпрацював. Це означає, що вожак «Вовчого лігва» знає, хто саме завадив їм отруїти кав'ярню в п'ятницю.

— От же ж сірі пси! — обурено пирхнув Марк, і його хвіст нервово смикнувся під стільцем. — Замість того, щоб навчитися нормально варити раф, вони вирішили залякати нашу Лію? Та я їм... я їм усі хвости повідкушую!

— Заспокойся, Марку, — м'яко, але впевнено зупинив його Ян, поклавши руку братові на плече. Потім він повернувся до мене, і в його очах мигнуло співчуття. — Ліє, ти як? Не злякалася? Вовчий погляд дуже важкий, він тисне на психіку звичайних людей.

— Зі мною все гаразд, чесно, — я міцно стиснула срібний кулон на шиї. — Поки Артур був поруч, я взагалі не відчувала страху. Але що нам тепер робити? Ми ж не можемо просто чекати, поки вони знову спробують щось підлаштувати?

Артур уважно подивився на мене, і в його погляді на мить майнула гордість.

— Наша Лія права. Найкращий захист — це випередження. Вовки звикли діяти грубо, але вони панічно бояться того, чого не можуть зрозуміти. А в магії ілюзій і хитрості нашому клану немає рівних. Вони думають, що залякали нас, тож давай зіграємо за їхніми правилами, але з нашим фірмовим фіналом.

— О-о-о, Шефе, у вас є план? — карі очки Марка миттєво спалахнули хитрим, чисто лисячим вогником, а вушка забавно піднялися вгору.

— Є, — Артур ледь помітно, загадково посміхнувся, і від цієї посмішки у мене по шкірі побігли приємні сироти. — Ми влаштуємо їм «день відкритих дверей». Ян, підготуй особливий сироп із сон-трави та ілюзорних іскор. Якщо вовки знову підішлють когось, або вирішать прийти самі, ми пригостимо їх такою «кавою», після якої вони тиждень бачитимуть уві сні лише рожевих єдинорогів замість нашого затишного закладу. А ти, Ліє... — він раптом перевів свій теплий погляд на мене і м'яко накрив мою долоню своєю великою, гарячою рукою. — Ти будеш нашою головною приманкою. Але тільки якщо ти сама цього хочеш і не боїшся. Я буду кожну секунду поруч, у твоїй тіні.

Я відчула, як від його дотику всередині розлилася заспокійлива ванільна хвиля. Мої добрі лиси були готові захищати мене, а я була готова допомогти їм відстояти наш спільний дім.

— Я згодна, — рішуче відповіла я, дивлячись прямо в бурштинові очі молодого Шефа. — Давайте покажемо цим вовкам, на що здатні лиси, коли ображають їхню команду!

Марк радісно зааплодував, а Ян задоволено кивнув. Наш лисячий план було прийнято, і гра проти «Вовчого лігва» офіційно розпочалася.