Розділ 9

Недільний ранок зустрів мене тишею. На відміну від суботи, сонце вирішило заховатися за важкими сірими хмарами, а по шибках моєї кімнати ліниво стікали дрібні краплі дощу.

Сьогодні був мій офіційний вихідний. Нарешті можна було виспатися, повалятися в ліжку й нікуди не поспішати. Але, прокинувшись, я зловила себе на дивній думці: мені чогось не вистачало. Точніше, когось.

Я звикла, що мій ранок починається з гучного й веселого сміху Марка, спокійної та затишної посмішки Яна й, звісно ж, із глибокого, проникливого погляду бурштинових очей Артура. Без аромату свіжообсмаженої кави, ванільних круасанів та легкого шурхоту пухнастих хвостів моя власна кімната здавалася трохи нудною і занадто звичайною.

— Оце так, Ліє, — тихо пробурмотіла я собі під ніс, підтягуючи ковдру до підборіддя. — Працюєш там усього кілька днів, а вже сумуєш за своїми пухнастими колегами, наче знаєш їх усе життя.

Я опустила погляд на шию. Срібний кулон у вигляді лисячого сліду лагідно грів шкіру. Я взяла його в пальці — маленький бурштин усередині ледь помітно пульсував теплим золотавим світлом, ніби нагадуючи: «Ми поруч, ти не одна». Від цього на душі миттєво стало затишніше.

Весь день я намагалася відволіктися. Допомагала мамі прибирати на кухні, гралася з молодшою сестрою, пробувала читати книгу, але думки все одно поверталися до кав'ярні «Капучино з лисячим хвостом». Цікаво, як вони там без мене? Чи не розбив Марк чергову піраміду з чашок? Чи прийшли нові клієнти? Чи згадував Артур про нашу вчорашню вечірню прогулянку під ліхтарями? Мої щоки знову зрадницьки спалахнули рум'янцем від цих спогадів.

Ближче до вечора, коли за вікном уже зовсім стемніло, а почуття туги стало зовсім невитривалим, мій телефон на тумбочці раптом голосно завібрував.

Я підскочила на ліжку й схопила екран. На дисплеї світилося ім'я: Артур.

Серце зробило радісний кульбіт. Я швидко провела пальцем по екрану й притиснула слухавку до вуха.

— Алло? — намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, відповіла я.

— Привіт, Ліє, — почувся з динаміка м'який, трохи втомлений, але такий рідний і теплий голос нашого молодого Шефа. — Вибач, якщо відволікаю від відпочинку. Просто... ми тут на кухні з хлопцями вирішили розробити новий рецепт недільного пирога, і у нас виникла серйозна суперечка. Марк каже додавати апельсини, Ян наполягає на лохині, а мені здається, що тут не вистачає твого улюбленого чорничного джему.

Я почула, як на задньому плані хтось голосно ойкнув, а потім донеслося веселе обурення Марка: «Шефе, ну не чесно, ви підглядаєте в її думки через амулет!». А Ян спокійно додав: «Просто Артур теж за нею сумує, Марку, помовч».

Я не втрималася і голосно, щиро засміялася, притискаючи телефон ближче. Вся моя недільна туга миттєво випарувалася, наче її й не було.

— Однозначно чорничний джем, Артуре! — з посмішкою відповіла я. — І трішки кориці для аромату.

— Дякую, Ліє. Твій голос — найкраща підказка, — тихо й дуже ніжно сказав Артур, і мені здалося, що крізь кілометри дроту я фізично відчула запах його ванільного парфуму. — Відпочивай. Завтра чекаємо тебе на зміну. Без тебе наша кав'ярня втрачає свою головну магію.

Попрощавшись, я поклала телефон назад. Неділя вже не здавалася такою сірою та дощовою. Я засинала з легкою посмішкою, знаючи, що завтра вранці знову відчиню дерев'яні двері, почую дзенькіт мідного дзвіночка і порину у свій улюблений, добрий лисячий світ.