Розділ 4

Після тієї дивної зустрічі з рудою лисицею в сквері я майже не спала. Весь наступний день на зміні я тільки те й робила, що крадькома спостерігала за хлопцями. Мої колеги були як завжди милими, добрими й усміхненими, але тепер я помічала кожну дрібницю.

Як плавно, наче дикі хижаки, вони рухалися за стійкою. Як іноді в розмові Ян чи Марк кумедно схиляли голову набік, точно як та лисичка в парку. І чому від Марка завжди так приємно пахло саме тим солодким цитрусовим сиропом, який я відчула вчора ввечері?

«Ні, Лiє, ти просто перепрацювала, — заспокоювала я себе, протираючи столики. — Це звичайні люди. Ну, можливо, трішки дивні й занадто красиві, але люди».

Кав'ярня зачинилася пізно. На міські вулиці знову опустився густий, молочно-білий туман. Я вже одягла куртку, попрощалася з хлопцями й вийшла за двері, але на пів дорозі до зупинки злякано зупинилася, ляснувши себе по лобі.

— Мій блокнот! — ахнула я. Там були записані всі мої замітки та рецепти кави, які мені показував Ян.

Залишити його в кав'ярні я просто не могла. Я швидко повернула назад. Світло у вікнах «Капучино з лисячим хвостом» уже було приглушеним — горіли лише затишні настільні лампи. Ключі від службового входу хлопці мені ще не дали, тому я вирішила просто тихенько постукати у скляні двері зали.

Я підійшла ближче, заглядаючи всередину через велике панорамне вікно, і... моє серце миттєво пішло в п'яти. Слова застрягли в горлі, а пальці, що тягнулися до скла, застигли в повітрі.

У залі не було людей. Але мої милі колеги були там.

Ян і Марк, голосно сміючись, змагалися, хто швидше прибере стільці на столи. Ось тільки робили вони це зовсім не так, як звичайні люди. З-під їхніх фартухів визирали розкішні, довгі, неймовірно пухнасті руді хвости з білими кінчиками, якими вони спритно змахнули, підхоплюючи стільці прямо в повітрі! А на голові у Марка, замість його звичного золотавого розпатланого волосся, кумедно сіпалися справжнісінькі гострі лисячі вушка, які він задоволено притискав, коли перемагав у суперечці.

З кухні повільно вийшов наш молодий Шеф — Артур. На ньому теж не було людської маски. Його хвіст був найбільшим, з густим темно-рудим хутром, яке відливало золотом у світлі ламп.

— Хлопці, ви знову бешкетуєте замість прибирання? — з легкою, доброю посмішкою запитав Артур. На його голові так само плавно поворухнулися красиві лисячі вуха, уловлюючи якийсь шурхіт.

Я злякано зробила крок назад, випадково зачепивши кросівком порожню бляшанку на тротуарі. Гуркіт здався мені оглушливим.

В ту ж секунду вся трійця всередині кав'ярні синхронно повернула голови до вікна. Їхні очі яскраво спалахнули чистим бурштиновим світлом у темряві.

Вони побачили мене. А я нарешті на власні очі побачила, хто вони такі. Мої милі, добрі баристи та прекрасний молодий Шеф були справжніми лисами-перевертнями.