Розділ 3

Весь залишок дня я ловила себе на думці, що ця кав’ярня — найдивовижніше місце на землі. Клієнти тут завжди посміхалися, а самі хлопці рухалися з такою неймовірною, майже звіриною грацією. Я відчувала, що вони приховують якусь таємницю, але вони були такими добрими, що я лише посміхалася своїм думкам.

Мій перший робочий день добіг кінця. На вулиці вже зовсім стемніло, запалилися вечірні ліхтарі, а дощ, на щастя, ущух, залишивши після себе лише блискучі калюжі й свіжий запах озону. Попрощавшись із Яном, Марком та Шефом Артуром, я втомлена, але дуже щаслива, пішла в бік свого будинку.

Дорога пролягала через невеликий, затишний сквер. Навколо було тихо, лише під ногами шелестіло мокре листя. Раптом у кущах біля стежки щось зашурхотіло. Я зупинилася.

З густої зелені на світло ліхтаря обережно виступила... собачка. Ну, принаймні, спочатку мені так здалося. Вона була неймовірно красивою: яскраво-руда, з пишною густою шерстю, тонкими витонченими лапками й великим, неймовірно пухнастим хвостом із кумедним білим кінчиком.

— Ой, яка ти мила... — тихо прошепотіла я, присідаючи на навпочіпки, щоб не налякати тваринку. — Ти чиясь загублена собачка, так?

Руда пухнастка схилила голову набік. Вона зовсім не боялася. Її великі, розумні очі дивовижного карого відтінку дивилися на мене з такою усвідомленістю, яка зовсім не притаманна тваринам. Вона зробила кілька граційних кроків назустріч, тихо форкнула і раптом ткнулася своїм мокрим носом прямо в мою долоню.

Я тихенько засміялася, гладячи її по шовковистій голові. Шерсть у неї була такою теплою, наче вона щойно грілася біля каміна.

— Тобі теж подобається кава з корицею? — пожартувала я, помітивши, що від пухнастика чомусь ледь відчутно пахло... свіжим солодким апельсиновим соком і випічкою. Точнісінько як від нашої кав'ярні!

Тваринка раптом кумедно підстрибнула, наче почула щось смішне, крутнулася навколо себе і задоволено змахнула своїм розкішним хвостом. Мені навіть здалося, що вона мені посміхається.

— Ну добре, мені час бігти, бо мама буде хвилюватися. Не губися більше, руда! — я востаннє провела рукою по її спинці, піднялася й пішла далі по стежці.

Пройшовши кілька метрів, я озирнулася. Руда «собачка» сиділа під ліхтарем, розпушивши хвіст, і заворожено дивилася мені услід. Вона була такою витонченою і хитрою на вигляд, що в моїй голові миттєво майнула думка: «Та це ж справжня лисиця! Звідки вона в міському парку?»

Я похитала головою, списуючи все на втому після першого робочого дня. Мені й невтямки було, що цей «песик» насправді щойно допомагав мені ловити чашки за стійкою кав'ярні, а зараз просто вирішив по-доброму провести мене до самого дому, щоб переконатися, що з його новою колегою Лiєю все буде добре.