Розділ 2

Мій перший робочий день у кав'ярні «Капучино з лисячим хвостом» розпочався о сьомій ранку. Місто ще тільки прокидалося, загорнуте у прохолодний ранковий туман, а всередині кав'ярні вже панувало справжнє літо.

Марк і Ян зустріли мене так радісно, наче ми були знайомі щонайменше кілька років. Мені видали фірмовий фартух глибокого зеленого кольору, і Ян одразу взявся вчити мене користуватися кавомашиною.

— Дивись, Ліє, головне в каві — це настрій, — з м'якою посмішкою пояснював Ян, засипаючи духмяні зерна. — Якщо ти вариш каву з добром, людина обов’язково це відчує.

Я старалася з усіх сил. Робота баристи виявилася веселою, але я швидко помітила, що в цій кав'ярні багато речей відбуваються якось... надто ідеально.

Перший дивний випадок стався ближче до обіду, коли до нас завітав дуже сердитий відвідувач. Чоловік у дорогому костюмі розмовляв по телефону, голосно тупав ногами й, навіть не дивлячись на мене, буркнув: «Мені подвійний еспресо. Швидко». Коли я подавала йому чашку, від хвилювання мої пальці здригнулися, і кілька крапель кави виплеснулися на блюдце.

— Дівчино! Ви що, лівша?! — розкричався клієнт, багровіючи від люті. — Я поспішаю, а ви тут возитеся!

Я застигла, готовісінька розплакатися. Але раптом з-за моєї спини м'яко випірнув Ян. Він акуратно замінив блюдце і подивився чоловікові прямо в очі. Його погляд став дивно глибоким, а в темно-рудому волоссі наче майнуло золотаве світло.

— Перепрошуємо за незручності. Гарного вам дня, світ наповнений радістю, — тихим, зачіпаючим душу голосом промовив Ян.

Чоловік раптом замовк на пів слові. Його роздратування миттєво випарувалося, очі трохи затуманилися, а на обличчі з'явилася дивно щаслива, блукаюча посмішка.

— О... так, звісно... Дякую. Чудовий день, — пробурмотів він, забрав каву і вийшов на вулицю абсолютно спокійним, наче й не кричав секунду тому.

— Як ти це зробив? — здивовано запитала я в Яна. — Він же був такий злий!

— Просто лисячий... ой, тобто, професійний шарм! — весело втрутився Марк, який якраз підкидав у повітрі три апельсини для свіжого соку, причому робив це так швидко, що фрукти здавалися суцільним помаранчевим колом.

А за годину відзначився вже сам Марк. Я протирала сусідній столик, коли почула гучний дзвін — Марк випадково зачепив ліктем цілу піраміду з порцелянових чашок на стійці. Вони полетіли донизу. Я злякано ойкнула, заплющуючи очі, чекаючи гуркоту та купи осколків.

Але в кав'ярні панувала тиша.

Коли я розплющила очі, то побачила дивну картину. Марк стояв спиною до стійки, тримаючи дві чашки в руках, одну вловив носком кросівка, а остання... дивним чином зависла в повітрі біля його попереку, наче її підтримувало щось невидиме й пухнасте, а потім м'яко опустилася йому в руку.

— Ого, яка грація! — вигукнула я, підбігаючи. — Марк, як ти впіймав ту, що була позаду? Ти що, маєш очі на потилиці?

Марк на мить зблід, швидко притиснув фартух до ззаду і ніяково засміявся, потираючи шию:

— Ой, Ліє, це просто реакція! Я в дитинстві багато займався... емм... акробатикою! Точно, акробатикою.

З кухні в цей момент вийшов Артур. Наш молодий Шеф тримав у руках тацю з неймовірними рум'яними круасанами, від яких ішов солодкий ванільний пар. Він кинув суворий, але водночас ледь усміхнений погляд на Марка.

— Хлопці, менше «акробатики» на робочому місці, — м'яко, але повчально сказав Артур, а потім повернувся до мене. Його бурштинові очі світилися теплом. — Ліє, ти чудово справляєшся. Роби перерву, куштуй круасани. Вони сьогодні з особливим секретом — додають натхнення.

Я взяла ще теплу випічку. Шеф Артур був таким молодим і красивим, а коли він дивився на мене, всередині все приємно стискалося.

Весь залишок дня я ловила себе на думці, що ця кав’ярня — найдивовижніше місце на землі. Клієнти тут завжди посміхалися, бродячі коти й собаки сідали біля вікон і заворожено дивилися на баристів, а самі хлопці рухалися з такою неймовірною, майже звіриною грацією.

Я відчувала, що вони приховують якусь таємницю. Але вони були такими добрими й милими, що мені й на думку не могло спасти, наскільки великим і пухнастим виявиться їхній секрет.