Розділ 15. Вільний порт «Нексус»

Денис

Щось я не зрозумів: я бойовий офіцер, пілот, який встиг побувати у піратів — щоправда, рабом, але досвід нікуди не дівся. Так-от, оце маленьке пташеня на ім’я Соул піклується та хвилюється за мене, мов за малу дитину. Я розумію, що вона не бажає зумисно принижувати мене, але таке надмірне піклування — це вже занадто.  Але все одно приємно, що хтось хвилюється за тебе.

Відколи до мене повернулася абсолютно вся моя пам’ять, як земна, так і космічна, я відчув себе мовби повністю зібраним докупи. Я залишався тим же військовим пілотом із земним бойовим досвідом, який дістався мені тяжкою працею та не менш тяжким навчанням. Але поверх того досвіду додався ще й досвід ведення бойових дій в космосі. І ці нові, специфічні знання, які я отримав разом з нейромережею, органічно переплелися із земними. Я вже не розділяв їх на окремі категорії, тобто на земні та космічні. Це був Я, такий собі новий та небезпечний Я, і це мені реально подобалося. Відчуваючи в собі потужну силу — такий собі сплав фізичної сили з оновленою нейромережею та розумовою діяльністю, — я відчуваю себе справжнім суперменом. Та й ще Соул щось сказала про псионіка. До речі, цей термін був мені відомий ще на Землі, але в розрізі наукової фантастики.

Псионік — це особа, яка володіє псіонічними здібностями, тобто може використовувати силу розуму для впливу на світ або інших істот. У науковій фантастиці під «псіоніком» письменники-фантасти мали на увазі, що така людина в рази сильніша від екстрасенса. Псионік володіє здібностями телепата (читання думок), телекінезу (рух предметів силою думки), передбачення, здатністю створювати ментальний вплив на живі організми. Простіше кажучи: псіонік — це щось на кшталт «бойового екстрасенса» або людини з надприродними психічними можливостями, але це не магія.

А отже, необхідно пошукати в базах знань, що це таке і з чим його їдять. А поки що у нас, тобто у мене та моєї команди, вільний час для вивчення та прогулянки по столичній космічній станції «Базар». Ми отримали офіційні документи про громадянство Імперії: Домініон Соляріс (Solaris Dominion).

Перед тим, як дозволити нам самостійний вихід на станції, Соул примусила всіх нас завантажити базу даних про Вільний порт «Нексус», столицею якого є космічна станція «Базар». А отже, ми знали майже все про станцію, і нам не потрібна була мапа — адже вона у всіх нас вже була в голові. Але перестороги від Соул ігнорувати не можна, це я постійно мав на увазі.

Зібравши всю команду докупи, я провів малу нараду про наші дії: чи будемо ходити разом, мов на екскурсії, чи розділимося на невеликі групи. Я був категорично проти того, щоб хтось ходив самостійно. Отже, ми розбилися на групи по троє чоловіків, визначилися з часом і місцем, де і коли зберемося докупи, щоб разом повернутися до зорельота. Я створив чат в нейромережі для нашого загону і наказав в разі якихось негараздів відразу писати туди.

Моя трійка складалася з трьох українців. До мене приєднався мій товариш Ігор — з яким я ходив до медичного закладу, коли шукав сліди зниклого меншого брата Алекса, і де нас захопили космічні пірати. Третім був Максим, військовий інженер-авіамеханік, якого списали з військової служби за п’янку, якої не було: просто він послав командира у відомому всім напрямку, от той і звільнив його з «вовчим квитком». Він теж попався в лапи рекрутерів, але цілком добровільно — схоже, що до тих самих, що і Алекс зі своїми п’ятьма друзями. Цікаво, що за весь час перебування у рабстві піратів я з Ігорем був завжди поряд, і ми не знали, що ми друзі, до тих пір, поки не зняли з нас рабські нашийники. Коли Макс почув, як ми в розмові перейшли на українську мову, він відразу приєднався до нас.

Всі інші були в основному з Європи, були також два москаля та один білорус, вони теж об’єдналися в свою трійцю. Нас вони не займали, та й ми їх теж ігнорували, але мене нервувала ця трійця, бо вони колишні злодії-грабіжники. І після відновлення їхньої пам’яті я навіть і не знаю, чого можна від них чекати. Ну то час покаже, що вони за хлопці такі.

Йдемо по головній торговій вулиці, роздивляємося все навколо, але нічого нас не зачіпає взагалі. Все-таки відчувається, що це космічна станція: звичайно, простору над головою в рази більше, ніж на зорельоті, але це не планета. Після відновлення пам’яті відчувається, що вільного простору нам реально недостатньо; хоча про клаустрофобію я нічого не кажу, але все одно відчувається дискомфорт.

— Ну що, хлопці, — звернувся я до них, — які є думки на рахунок розваг? Ігор з Максимом, переглянувшись, сказали, що, можливо, сходити до бабів було б досить-таки непогано. — Ні, хлопці, добу витримати можете? — Тобі добре, — сказав Ігор, — в тебе вже є пара... — Хто вам таке сказав? — Та ладно, Денисе, — миролюбиво промовив Ігор, — весь екіпаж знає, що ти та Соул вже разом. Почухавши потилицю, я відповів хлопцям: — Добре, пішли шукати той будинок для самотніх чоловіків, якщо вам заважають ваші десять тисяч кредитів. Я подумав, що й сам, мабуть, не пожалкував би ті кредити, коли був ще сам. Так що я добре розумів їх.

Знайшли ми цей «прихисток для одиноких чоловіків». Зайшовши всередину, ми опинилися у досить-таки великому залі, схожому на бар. В ньому було дві зони — одна для звичайних відвідувачів бару, друга — це специфічна зона зі столиками на двох. В тій зоні столики стояли тіснувато, але рівними рядочками. За тими столиками сиділи дівчата, по одній за кожним столом, та пили якийсь кольоровий напій. Ми відразу підійшли до барної стійки, взяли легкий алкогольний напій, схожий на наше пиво, та стали вивчати навколишню ситуацію. Бармен відразу звернув на нас увагу.