Розділ 13. Соул & Денис. Крок другий.

Денис

І от знову я прокидаюся. Стан такий легкий, мовби піднесений. Не відчуваю ніякого комфорту, а навіть навпаки... Стоп, наказую собі, а що тепер відбувається зі мною?

Жіночі пальчики ніжним доторком пестять моє обличчя. Потім ледве торкаються моїх губ. Я знову лежу із заплющеними очима та намагаюся збагнути — а що тепер відбувається зі мною чи навколо мене. Загрози не відчуваю, тому приймаю рішення очей не відкривати та чекати на подальший розвиток таких незвичних, але приємних подій.

Чекати довго не довелося, і я відчув легенький дотик м’яких жіночих губ до мого обличчя. Легенькі поцілунки рухалися у вірному напрямку, тобто до моїх губ.

«Це вже цікаво, і навіть занадто», — подумав я та вперто вирішив не відкривати очей. Я точно знав, що як тільки відкрию їх, то це чарівне дійство відразу закінчиться.

І ось жіночі губи зупинили свій рух біля моїх, і виникла пауза. Я подумки підганяв: «Давай, дівчинко, не зупиняйся...»

Нарешті я відчув легкий, ледве помітний дотик тих чарівних губ до моїх. Те, що це були жодного разу не ціловані губи, я зрозумів відразу по тому, як вони торкалися мого обличчя. Це однозначно були поцілунки незайманої дівчини — тільки вона може так полохливо вивчати чоловіче обличчя.

Той перший несміливий короткий дотик після короткої паузи знову повторився, але це було ще не схоже на поцілунок. Хоча ні — то ще не був поцілунок, це був просто дотик до моїх губ.

І знову пауза, тільки тепер її губи вже не відривалися від моїх. Схоже, та дівчина прислухалася до себе, до своїх відчуттів, і не знала, що робити далі. І я вирішив трохи допомогти, злегка розтуливши свої губи.

Пройшло кілька секунд, як ті солодкі губи відізвалися на це й почали поглиблювати свій рух, і простий дотик губ почав перетворюватися на поцілунок.

Але в мене вже закінчилися сили терпіти такі солодкі тортури, і я почав вести свою партію в цьому дійстві. Давши більше простору жіночим губам, я почав легенько відповідати — настільки легенько, що дівчина не зрозуміла, що відбувається. Та і як їй можна було зрозуміти, коли в її голові творилося щось таке незвичайне, ніколи не звідане?

І от у цьому поцілунку я почав перебирати ініціативу на себе і вже цілував її на повну силу. І тільки тоді вона злякано відсахнулася від мене.

Відкривши очі, я побачив наді мною Соул: її червоне обличчя, великі круглі очі, які перелякано дивилися на мене.

І тут вона, затинаючись, спитала здивованим голосом:

— Денисе, ти повинен був спати ще годину?

Я, сміючись, притягнув її до себе. Вона, до речі, зовсім не опиралася, і я, сміючись, відповів:

— Та з тобою хіба заснеш?

І вона тихенько засміялася мені прямо у вухо, потім підняла голову та й спитала:

— І як давно ти не спиш?

— Із самого початку, — відповів я.

Соул уважно глянула на мене, мовби вивчаючи чи то моє обличчя, чи то його вираз. І, скоріше за все, вона побачила те, що їй хотілося, — вона обійняла мене, притулившись своєю щічкою до мене.

— Соул, я тільки одного не розумію: чому я лежу на підлозі і коли ти встигла роздягнути мене догола?

Соул різко підняла голову і, затинаючись на кожному слові, промовила:

— Та я... Та ніколи б... такого собі не дозволила...

— Тихо-тихо, моя дорогенька, вибач за жарт. Я знаю, що в такому вигляді я потрапив сюди з медичної капсули.

Я піднявся з підлоги та, взявши Соул на руки, переніс її до ліжка.

— Денисе, будь ласка, — жалібно промовила Соул, — одягнися...

За п’ять секунд я натягнув на себе шорти.

— Так годиться? — спитав у Соул.

— Ну хоч так... — відповіла вона, знову червоніючи.

Соул

Сиджу поряд із Денисом. Його голова на моїх колінах, моя рука занурилася в його чуприну, і я ніяк не можу зрозуміти — що зі мною відбувається.

Як тільки я побачила його вперше серед рабів, здалося, що моє серце чи то зупинилося, чи дало збій. І в голові відразу з’явилося ім’я — Алекс.

Вже потім, придивившись до нього ближче, зрозуміла, що ні, не Алекс. Але схожість неймовірна — і в манері вести бесіду, і в рухах, і навіть у звичці інколи примружувати ліве око...

Я ніколи гостро не реагувала на чоловіків. Хоча ні, чому я обманюю себе? Реагувала. Та ще й як. Реагувала гостро, і навіть занадто емоційно — це був Алекс.

Здавалося б — звичайний молодий чоловік, інженер, новий член екіпажу «Старого бродяги». Я до цих пір не можу зрозуміти, що тоді сталося і чому він викликав у мене таку сильну реакцію.

І ось знову те саме. Ні, це не дежавю — це реальність. Знову молодий чоловік, землянин, і знову серце дало збій.

Ще пару днів тому він тримав мене на руках на тій яхті «Елізіум». Він захищав мене та піклувався про мене. І саме мені довелося прийняти вольове рішення стерти йому пам’ять про той день, коли ми перебували на «Елізіумі».

Якби могла, то і собі витерла б із пам’яті той страшний день. Але не можна — хтось має це пам’ятати.