Розділ 12. Соул & Денис. Перший крок назустріч один до одного

Денис

Прокидався якось повільно та тяжко, і, не відкриваючи очей, намагався зібрати події вчорашнього дня. Але вони ніяк не збиралися. Та що ж це таке? Здається, вчора з друзями ми ніде не були: ні в ресторанах, ні в барах. Хоча ні, були в кав’ярні. А чого це раптом серед тижня ми були в кав’ярні? Раптом прийшла ясність, всі події самі розклалися по поличках. Це ж я й сам запросив на термінову бесіду трьох моїх колишніх співкурсників-курсантів. Ми разом навчалися у вищому навчальному закладі військових пілотів. Пройшло вже п’ять років, як ми випустилися лейтенантами, а нині ми вже класні спеціалісти — пілоти НАТОвських багатоцільових винищувачів четвертого покоління у званнях капітанів. За кордоном ми пройшли тяжке навчання, але з гідністю його завершили та пройшли всі випробовування.

Служили ми в різних підрозділах, але час від часу збиралися на посиденьках. Проте цього разу я зібрав своїх товаришів посеред тижня, бо мені необхідно було терміново з ними поговорити. Я потребував їхньої підтримки та поради у складній сімейній проблемі. Вся справа в тому, що півтора року тому безслідно зник мій менший брат. Тільки-но він закінчив технічний виш, як разом зі своїми товаришами, одногрупниками з цього навчального закладу, почав шукати роботу. Вони не хотіли починати з малих посад із низькими зарплатами, їм було потрібно все і відразу: і гарна посада, і ще краща зарплата.

І, здається, вони знайшли таке місце, пройшли медичну комісію, і чартерним бортом їх відправили на вахту. Час ішов, але брат мовчав, так само як і ще четверо його друзів.

Я знайшов той медичний заклад від фірми, що їх наймала, — їхні останні сліди губилися саме там. Після проведеної медкомісії вся партія рекрутів була відправлена в аеропорт.

Коли я розповів, що збираюся відразу йти скандалити в той медзаклад, то Ігор сказав, що підемо туди разом, а Степан (він був уже сімейним) йде додому та чекатиме від нас дзвінка.

Зайшовши до медзакладу, я сходу почав скандалити, хоча Ігор притримував мене, не даючи пустити в хід кулаки. Потім нас запросили в кабінет головного лікаря, який запропонував трохи зачекати та випити хоч вина, а можливо, і чаю, поки він принесе облікову книгу, щоб ми разом спробували знайти мого брата. Але як тільки лікар вийшов, навколо нас прямо з підлоги виріс прозорий циліндр, який миттю почав заповнюватися якимось туманом, і мене відразу потягнуло в сон. Я ще встиг побачити, що Ігор уже спав, і заснув також.

І от я прокинувся з важкою головою, очі тримав закритими: я справді боявся побачити реальність, до якої ще не був готовий. Фактично нас, після моєї не зовсім нормальної поведінки, могли запхнути в якийсь психдиспансер. Набравшись хоробрості, відкрив очі. Те, що я побачив, мені зовсім не сподобалося, і я знову їх закрив. Із закритими очима легше думати, але потім на себе розсердився: я ж бойовий пілот, а поводжуся, мов той підліток.

Я зібрався, відкрив очі й миттю став на ноги. Оглянув себе: дивно якось я виглядаю та почуваюся. Підійшовши до дзеркала, впевнився, що це справді я, але якийсь трохи молодший. Підійшов до столу, випив води з якоїсь химерної пляшки. Досить-таки смачно, та й на воду не схоже — має зовсім інший смак.

Оглянув кімнату; я б не сказав, що вона мала дещо спартанський вигляд. Скоріше за все, тут було продумано все до дрібниць. Весь простір кімнати був максимально ергономічним. Ще й ілюмінатор, а можливо, імітація ілюмінатора, бо коли я підійшов та глянув у нього, то побачив красивий космічний простір. Точно — цей ілюмінатор був намальований. Не встиг я подумати, кому таке могло спасти на думку, як раптом зрозумів — то був реальний космос.

У моїх мізках відбувся спалах, і страшний головний біль кинув мене на підлогу. Мені в голову полилася інформація, ні — потік інформації, який я не міг ні зупинити, ні хоча б зменшити його швидкість. І тут до мене в кімнату, мовби по команді, вбігли кілька дівчат-медиків. Знайомий жіночий голос наказав: — Дениса швидко транспортуйте до медкапсули номер один, тільки вона йому допоможе, адже він псионік!

І моя свідомість покинула мене.

Соул

Тільки зібралася відпочити від такого важкого дня, як пролунало тривожне повідомлення від медиків. Щось відбувається з усіма нашими пілотами, колишніми піратськими рабами.

Єва попереджувала, що після зняття рабських амулетів у них повинно відбутись лавиноподібне відновлення їхньої пам’яті, бо ті амулети були не тільки амулетами підкорення, а й ще блокіраторами пам’яті. Вони виявили бажання жити в одному приміщенні, схожому на казарму.

Але для Дениса я виділила окреме, більш комфортабельне приміщення. Після ментального втручання в його пам’ять я хотіла б з ним поговорити та вибачитися за те втручання. Але в загальному приміщенні мені б не вдалося поговорити з ним тет-а-тет. Тому ліпшого рішення, ніж виділення йому окремого житлового приміщення, я й не могла придумати. Ось так Денис і опинився в окремому, комфортабельному кубрику, який міг би посперечатися на рахунок комфорту навіть  із каютою.

Єва також попереджала, що ментальне втручання в мозок колишніх рабів після того, як познімали з них рабські нашийники, може призвести до непередбачуваних наслідків. І тому ми повинні бути готовими для надання їм першої допомоги. Я добре розуміла, що краще було б зачекати кілька днів і потім помалу видаляти ту небезпечну інформацію. Але, скоріше за все, я б вже її і не знайшла. В перший день, поки ті всі події ще зберігаються в префронтальній корі головного мозку і утримують інформацію «в голові прямо зараз», було б достатньо просто очистити ту активну пам’ять. Але при зволіканні гіпокамп, який допомагає записувати нові спогади та переводити їх у довготривалу пам’ять, почне свою роботу, і, скоріше за все, вже ніхто не знайде, де зберігаються ті події, а тим паче — видалити їх без пошкодження всієї пам’яті людини.