Розділ 7 «Блукач всесвіту» - Левіафан

І ось сиджу я у своєму капітанському кріслі — і якось стало невесело. Мовби залишилася сама з собою — без подруг, яких, чесно кажучи, ніколи й не було. Тим паче й без друзів протилежної статі.

Щось тут неправильно. Я знаю, що існують жінки і чоловіки, знаю, що анатомічно вони дещо відрізняються — але головне не це. Вони думають інакше. Зовсім інакше. Я рідко сприймаю їхнє мислення, їхні поради найчастіше здаються мені безглуздими — але останнім часом вони все частіше виявляються правими. І це мене просто бісить. Так, саме бісить — не дратує, а реально бісить.

Власне, чому? Я спробувала чесно відповісти собі на це питання — і не змогла. Можливо, не захотіла. Що, мабуть, одне й те саме.

Я виросла в космосі. Батько, екіпаж, зореліт — ось і весь мій світ. Чіткі команди, зрозумілі завдання, передбачувані реакції. Якщо щось виходить з ладу — завжди є інструкція. Я завжди знала, що робити з технікою та механізмами. Завжди. А от як спілкуватися хоча б із ровесниками — це для мене завжди було таємницею за сімома замками. І саме це лякає мене найбільше — хоча я ніколи не зізнаюся в цьому вголос.

Здається, я починаю розуміти, в чому біда. Я не пам'ятаю матері. Мій тато був для мене одночасно і матір'ю, і батьком — і він робив це так добросовісно, що я навіть не відчувала цієї порожнечі. До певного моменту.

Перший  тривожний дзвіночок прозвучав  коли вперше зузстрівши Алекса, досить-таки гарного та розумного хлопця,  сприйняла майже як ворога.

Та досить займатися самоїдством — у мене на борту висять майже два десятки піратських абордажних ботів, пілотами яких є ті самі два десятки рабів із нашийниками повного підкорення, і всі вони вихідці з планети Земля.

Я не розумію — куди не кинь, навколо одні земляни. Найкращі пілоти — земляни, найкращі інженери — знову земляни, найкращі медики — теж земляни. Та що ж це таке — мабуть, необхідно реально міняти свої шаблонні погляди щодо них.

— Тесс, будь ласка, як там справи стосовно рятувальної операції пілотів абордажних ботів?

— Моя люба Соул, — відповіла мені Тесс, — щось мене хвилює твій нестабільний емоційний стан.

— Не хвилюйся, зі мною все гаразд. На цю тему поговоримо пізніше — розповідай, як наша, тепер уже рятувальна, операція.

— З двох десятків абордажників живими залишилися шістнадцять пілотів. Всі боти виведені з ладу електромагнітним випромінюванням — уся електроніка та їхні ШІ підлягають швидкому ремонту. З усіх пілотів знешкоджено та знято рабські нашийники, після ментальної корекції свідомості вони вже прийшли до тями й починають усвідомлювати свою реальність.

— Капітане Соул, біля нас матеріалізувався зореліт древньої імперської конструкції.

— Ну, от і допомога прибула, — сказала я вголос, звертаючись до команди на капітанському містку. — А то ми вже занадто затрималися біля цього іржавого корита. Тесс, встанови шифрований зв'язок із капітаном прибулого зорельота.

Я вирішила про всяк випадок перестрахуватися від можливого прослуховування. За мить у голові пролунав спокійний голос:

— Капітан зорельоту Стас на зв'язку.

— Привіт, Стасе! Рада чути тебе і рада, що ви так швидко відгукнулися — а то ми тут мов на прив'язі сидимо. За словами моєї помічниці Тесс, нам попався досить-таки «жирний клієнт», але ми ніяк не можемо з ним упоратися. Він мов та валіза без ручки: і кинути шкода, і забрати несила.

Раптом я почула голос Алекса:

— Привіт, Соул. Дай звіт щодо обставин.

— Привіт, Алексе... — я на мить запнулася, а потім, схаменувшись, додала: — Перепрошую — чи то вже пане Імператоре... не знаю, як звертатися до тебе, тобто до Вас. Я вже зовсім заплуталася.

Я навіть забула, що саме мала відповісти, але Алекс знову звернувся до мене:

— Соул, потім будемо розбиратися. Зараз звітуй про поточну ситуацію з цим велетнем, що висить на твоєму гачку.

Я коротко розповіла про всі події, пов’язані з цим випадком, а наприкінці спитала: — Алексе, відпусти нас, будь ласка. Ми й так уже забагато часу витратили на цього звіра. — Добре, — відповів він. — Дійсно, немає жодного сенсу вас тримати, тим паче що ви зараз і допомогти нам нічим не зможете. Тож щасливого космічного шляху вам. Соул -ти навіть і гадки не маєш, який подарунок зробила для Імперії. Я хотіла б щось відповісти, але Алекс уже від’єднався — так би мовити, «поклав слухавку».

Денис з'явився на зорельоті разом із рештою звільнених від рабських нашийників — худорлявий, але широкоплечий, з тим особливим поглядом людини, яка звикла дивитися в далечінь. Навіть тут, у металевих коридорах зорельоту, де не було ні неба, ні горизонту, він якось примудрявся дивитися мовби вдалину.

Я помітила його одразу. Він аж занадто нагадав мені Алекса — такі ж риси обличчя, такий погляд і навіть манера спілкування. Моє серце знову почало несамовито калатати, як рік тому, коли я вперше побачила Алекса. Що це зі мною? Чому так гостро реагую на цього пілота? Мабуть, просто перевтома — надто багато всього сталося за останні дні. Я вирішила поки що не звертати на нього уваги. Можливо, цей стан пройде сам собою.