Розділ 9 .

Вікторія

Я випала з життя на два дні.Взяла відгул, але не тому, що втомилась — навпаки. Бо відчувала: зараз або я занурююсь у справу з головою, або вона поглине мене сама.

Увесь цей час я провела вдома, серед документів, нотаток і тек з архіву, які мені вдалося дістати. Тиша. Кава. Фрукти. Шоколад.Мій ідеальний робочий хаос.Рівно стільки ж ми не бачилися з Дмитром.Ми були на зв’язку. Точніше — він був на зв’язку. Постійно.

«Як ти?»

«Все добре?»

«Я тебе не образив?»

Спочатку він думав, що я злюся. Потім — що щось трапилось. Його бентежив мій мовчазний режим, але я пояснила: коли я берусь за роботу, я просто зникаю. Мені важливо бути в тиші. Без зайвих розмов. Без емоцій.Він зрозумів. Прийняв.

А через кілька годин до мене подзвонили у двері.Кур’єр.Величезний букет гортензій.Полуниця в шоколаді.І коротка записка:

«Сумую. Але вірно чекатиму тебе».

Це було… дуже мило.І небезпечно. Бо я відчула, як усередині щось теплішає.В архіві я знайшла більше, ніж очікувала.

| Сергій Мельничук: Побиття підлітка.Хуліганство.Агресія, яка сходила йому з рук.Хтось завжди вносив заставу за нього і його просто відпускали . 

| Катерина Мельник: Зв’язки. Гроші. Впевненість у безкарності.І давня історія, де вона вже наймала Сергія — щоб залякати дівчину. Через хлопця, який їй подобався і який її відшив. Отже : вони були пов’язані . І це все не випадково.

Сьогодні — день Х.Сьогодні день, коли Сергій зателефонує Катерині й скаже, що зробив усе, як вона просила.

Я  виспалась.Запаслась кавою.Одягнулась у свій улюблений офісний лук і поїхала на роботу.Перш за все — ранкова нарада.Я знала, що там буде Дмитро. У Михайла така методика: потерпілий має знати, що відбувається з його справою. А Дмитро, як я чула, зовсім не проти співпрацювати зі слідством.Ми домовились — не видавати себе.Бо ми й самі ще не знали, хто ми одне одному.

Я заходжу у відділок і ловлю себе на дивному відчутті — я скучила за цим ритмом. За шумом. За живим робочим безладом.

— Доброго ранку, колеги. Що в нас тут? — питаю чергового.

— Вітаю пані Вікторія . Поки що спокійно, — відповідає він.

— Це добре. Мої на місці?

— Здається, тільки Михайло Вікторович ще не прийшов.

— Дякую за інформацію, — підморгую я і йду коридором, відбиваючи ритм каблуками.

— Ну що, — вриваюся в кабінет, — сумували? Мамочка повернулася в сім’ю!

І тільки тоді помічаю, що, окрім Сашка і Стаса, тут ще й Дмитро.

Я червонію миттєво. З ніг до голови.

— Привіт…

— Доброго ранку, Вікторіє, — посміхається він.

— Ну нарешті! — вигукує Стас, рятуючи мене. — Ми сумували страшенно.

— І я теж, — визирає з-за комп’ютера Поля.

—  Полінко, я так рада тебе бачити! Нарешті ти повернулася. Як ти?

— Та непогано. Вчора тільки приїхала від батьків . Спеціально тобі не писала — думаю, застану. А тебе нема.- поля знизує плечима. Взяла ,як завжди свій відгул, залишила нас ,а тут ще така новина — твій братик повернувся, а я не знала а ти мене не попередила. 
— Я чесно , забула тобі сказати про це . 
— Та нічого , але він мене нервує , ходить тут такий важний. Але скажу тобі — ще той тиран і злюка.

— Це хто тут тиран і злюка? — лунає голос Михайла з порогу.

Кабінет вибухає сміхом.

— О, бачу, у вас тут весело, — кажу я з легкою усмішкою, хоча повітря в кабінеті можна різати ножем. — Привіт, майоре, — кидаю вже на ходу й відступаю до свого робочого столу, залишаючи цих двох в дуелі .

— Весело — це сильно сказано, — фиркає Михайло. — Я б назвав це «ранкові істерики з елементами драми».

Він переводить погляд на Поліну.

— То хто тиран? Чи сьогодні в нас змінний графік?

— Ніхто, — різко відказує Поля.

— Ага, — криво усміхається він. — Завжди «ніхто».Найнебезпечніший персонаж у відділку.

— Але іскри тут літають.—  я не втримуюсь.

— Які ще іскри? — Михайло театрально озирається. — Я щось не бачу пожежної небезпеки.

— Іскри злості, — спокійно пояснюю. — Спокійно, Краєвський. Без жертв до обіду.

— Тепер я розумію Васильовича. Чому він із вами довго не витримав. Людина просто хотіла дожити до пенсії без нервового тику.—він зітхає, надто голосно й показово.

Я сідаю за стіл і відкриваю папку.

— Якщо закінчив стендап — повертаємось до справи.

— Уже, — киває він. — Менше слів, більше діла. Бо якщо я ще хвилину послухаю цю атмосферу, то справді посивію. А мені, між іншим, сивина не личить.— отже колеги, — Михайло одразу переходить у робочий режим. — До справи.Дмитре, до речі дякую, що виділив час. Сьогодні тобі бажано не з’являтись в офісі,тому  пропоную провести день у нас, у департаменті. Так буде безпечніше.

— Добре, — без вагань погоджується Дмитро, оглядаючись навколо. — У вас тут, знаєш… не так уже й погано. Я б навіть сказав — як у цирку.

Михайло хмикає.— Не те слово. Це все моя люба сестра і її подружка тут регулярно влаштовують шоу, — киває в наш бік із Поліною.

— А ми тут до чого? — огризаюсь я, не відриваючись від паперів.

— Бо ви ,як дві клоунеси, — спокійно пояснює він. — Вам завжди весело. Смієтесь із будь-чого. Навіть там, де нормальні люди вже давно б пили заспокійливе.

Поліна примружується.

— Хочеш стати третім?

— Хіба що з тобою, — усміхається Михайло, — без Вікторії. Вона все-таки моя сестра, — додає й нахабно моргає Поліні.

У кабінеті прокочується легкий сміх. Навіть Стас не стримується.

— Збоченець, — фиркає Поля.

Дмитро тим часом дивиться на мене й ледь усміхається.

— Не знаю, як інші, а я б сказав, що тут радше добре підібраний каст. Особливо керівник операції, — кидає погляд просто мені в очі. — З вами якось… спокійніше.

Я піднімаю брову.

— Це комплімент?

— Абсолютно, — не кліпаючи, відповідає він.

Стас  зітхає театрально.