Розділ 8

Дмитро

Ранок почався з неї.Я стояв під її під’їздом, спершись на капот її машини, і вперше за довгий час не тікав у телефон. Просто чекав.

На Вікторію.Коли вона вийшла — зібрана, красива, з тією впевненою ходою, яка змушує повертати голови, — я відчув, як щось у грудях стислося.Кава. Усмішка. Її запах.

І поцілунок, який зніс мені дах ще до дев’ятої ранку.

Я поїхав звідти з відчуттям, ніби щось у мені зрушилося.

Не різко.Повільно. Але невідворотно.На роботі я намагався бути собою.

Зустрічі, дзвінки, цифри, підписи — все було на місці. Крім мене.Бо кожні кілька хвилин я ловив себе на думці, що думаю про її губи.Про те, як вона дивиться, коли не хоче, але вже пізно.Про те, що мені, чорт забирай, важливо, що вона думає.І це вже точно було не про одну ніч.

Телефон завібрував, коли я підписував черговий документ.

«Виклик до департаменту поліції.Для надання пояснень.»

Я повільно видихнув.Чудово. Просто ідеально.Дорога до департаменту проходить у тиші. Навіть радіо не вмикаю.Думки крутяться навколо одного імені.Вікторія.Чи буде вона там? Чи знову дивитиметься крізь мене холодними очима, ніби між нами нічого не було?

Мене проводять коридорами швидко. Без пояснень.

— Кабінет керівника, — коротко каже черговий і стукає у двері.

— Заходьте.

Я заходжу.

І на секунду…

час просто зупиняється.

За столом сидить чоловік у білій сорочці . Зібраний. Спокійний. Впевнений.Занадто знайомий.

— Ти?.. — виривається в мене раніше, ніж я встигаю себе зупинити.— Та ну… ти серйозно?

Чотири роки не бачились , тому я точно не очікував знову побачити його.

Тим паче — тут.Тоді я був іншим.Мажором. Гулящим. Без гальм.Того вечора в клубі ми влаштували дурний спір.Мені «обрали» дівчину — вона сиділа сама, ніби когось чекала.Мені було байдуже.Вона швидко клюнула.

А коли мої руки вже були під її сукнею — з’явився він.Її хлопець.То був Михайло.Ми побились тоді  жорстко.Кров. Крики. Охорона.Поліція Нас забрали у відділок просто з-під клубу.Мене, як завжди, відмазав батько.А по нього прийшов чоловік у формі. Старший. Сказав іти за ним.Тепер я розумів — то , напевно був його начальник.

— Дмитро Довженко, — каже він тепер рівно. — Проходьте. Сідайте.

Я сідаю.

Він навіть не дивиться на мене, коли починає.

Катерина Мельник. Тридцять два. Донька бізнес-партнера мого батька.Просто факти. Без інтонації.Гортає сторінку. Я чую, як папір ковзає під пальцями, і думаю, що це дивно — як дрібниці врізаються в пам’ять сильніше за слова.

— Працювала у твоїй компанії. Потрапила туди не випадково.

Я мовчу.

— Ви були разом?

— Ні.

Це правда. Я не брехав.Він піднімає очі.

— Але близькість була.

Я не одразу відповідаю. Не тому, що вагаюся — просто розумію, що зараз будь-яке слово звучатиме гірше, ніж мовчання.

— Була, — кажу нарешті.Він киває, ніби це нічого не змінює.

— Для неї — це було важливо.— Пауза.— Вона зберігала ваші фото.— Я напружую плечі.— Ти — ні.— не питання. Факт.— Ти давав їй надію?

— Я нічого не обіцяв.

— Інколи цього достатньо.— він відкидається на спинку крісла, дивиться кудись повз мене.

— Коли вона почала чекати більшого — ти зник.

Я стискаю руки під столом.

— Я нікого не тримав.

— Але й не зупиняв, — спокійно додає він.

Тиша затягується.

— Скільки таких історій було до неї?

— Це не має значення.

Він дивиться прямо. Довго.

— Має, — каже тихо. — Бо одна з них  вирішила, що ти маєш померти.— я відчуваю, як холод повільно проходить спиною. Не страх. Усвідомлення.

— Моя репутація — не доказ, — кажу я.

— Ні, — погоджується він. — Але мотив.

— Ти покликав мене сюди, щоб обговорювати, з ким я сплю, чи як? — не витримую я.

Він навіть не напружується.

— Я покликав тебе, бо сьогодні мені передали твою справу. І перше, що я роблю, — знайомлюся з потенційним потерпілим, а не з підозрюваним.

Коротка пауза.

— Хоча, знаючи тебе… і твою слабкість до красивих жінок, — він дивиться прямо, — я не здивований, що хтось вирішив тобі помститися.

Він робить паузу, ніби дає мені час. А потім дивиться прямо.

— Як ти думаєш, Катерина могла б на щось образитись?

Що ти їй такого наобіцяв, що вона настільки взбісилась?

— Я повторюю ще раз, — кажу жорстко. — Я нічого їй не обіцяв.

Михайло злегка хмикає.

— Дім, послухай.Дівчата ображаються навіть на звичайне «ми не можемо бути разом».Тому моя тобі порада — згадуй.

Я стискаю пальці.

—Мені треба згадати все, за що можна зачепитися?

— Так, Довженко. Згадуй.Ми поки що не викликали саму Катерину. Хочемо її переграти.

Він трохи нахиляється вперед.

— Таких, як вона, треба розколювати як горіхи. Розумієш?

— Якщо чесно — ні.

— Пояснюю, — спокійно каже він. —Офіційно я не можу її заарештувати.Але пред’явити їй замовлення на твоє вбивство — можу.

Я завмираю.

— За два дні, — продовжує Михайло, — з того, що нам відомо, вона повертається з відпочинку.Сергій зв’яжеться з нею і повідомить, що ти при смерті.—він дивиться на мене пильно.— Вона, за логікою, має зрадіти.І саме тоді ми отримаємо прямий доказ замовлення.А поки… — починає він,

але договорити  йому не дає стукіт  у двері.

— Можна, Міш? — лунає знайомий голос. — Ти не зайнятий?

Я різко піднімаю голову.Вона.Моя дівчинка.Так. Саме так я думаю, щойно бачу її.

— Для тебе — ні, — відповідає Михайло.І, чорт забирай, як він на неї дивиться.Так, ніби заявляє без слів : ти, Довженко, навіть не думай.Вікторія помічає мене — і я бачу, як її обличчя змінюється.Жива усмішка зникає.З’являється холодна, професійна маска.

— Не знала, що ти не сам, — каже вона, ніби мене тут не існує. —Я принесла дещо цікаве. І ще — дай мені відповідь по цьому питанню.— вказуючи на щось на паперах . Вона говорить із ним легко. Занадто легко.Щебече. Пояснює. Сміється ледь помітно.А в мене всередині — іскри.Так, ми офіційно не разом.Але, бляха, мене рве від ревнощів.