Розділ 7

Я заходжу в департамент і ще з порогу відчуваю — він тут.

Не знаю як. Просто знаю.Роблю кілька кроків коридором — і бачу його.Михайло стоїть біля вікна, розмовляє з кимось із хлопців. Серйозний, зібраний… зовсім не той брат, який колись носив мене на плечах і крав у мами печиво.

— Михайле… — кажу тихо.

Він обертається.І в ту ж секунду вся його серйозність зникає.

— Сестричко, — усміхається широко.

Я не думаю. Просто підходжу і обіймаю його так, ніби ми не бачилися роками.Він стискає мене у відповідь — міцно, по-справжньому, так, що я на мить забуваю, де ми.

— Ну нарешті, — бурмоче він мені у волосся. — Я вже думав, ти зробиш вигляд, що зайнята, і пройдеш повз.

— Та ти що, — сміюся. — Я чекала цього дня більше, ніж ти.

Відступаю на крок і роздивляюся його уважно.

— Ти подорослішав, — кажу. — І змужнів.Харків тобі пішов на користь.

— А ти, — хмикає він, — як була дрібною, впертою, хитрою мишкою, так і залишилась.

— Ей, — штовхаю його в плече. — Я, між іншим, капітан.

— А для мене — все та сама маленька Вікі, — відповідає м’яко. — Та, що завжди лізла поперед батька…

— …в пекло, — закінчую я наш улюблений жарт.

Я знову обіймаю його — коротко, але щиро.

— Я так рада, що ти повернувся, — кажу тихо. — Правда.

Він кладе руку мені на плече.— Я теж, — відповідає. — Тут якось спокійніше, коли ти поруч.

Ми йдемо коридором разом. Колеги кидають на нас погляди — хтось усміхається, хтось здивовано піднімає брови.Дівчата вже відкрито пускають на нього слину. Хтось помітно видихає, бо розуміє: я не претендую на цього красунчика.Мінус одна конкурентка.Новий керівник і капітан Краєвська — брат і сестра.Це вже тема для розмов.І навіть для когось, тема для полегшення.

— Ну що, — каже він уже трохи серйозніше, але з усмішкою. — Готова працювати під моїм керівництвом?

— Не надійся , — відповідаю. — Я не буду просити твоїх  поблажок.

— А я й не збираюсь їх давати, — сміється. — Але знай: я тобою пишаюсь. Я на мить завмираю.

— Дякую, — кажу тихо. — Це важливо.

Ми зупиняємось біля нашого спільного з колегами кабінету.

— Тато вже тут, — каже Михайло. — Збирає всіх за кілька хвилин.

— Знаю, — киваю. — Якщо він збирає — значить, день буде непростий.

Він дивиться на мене вже зовсім інакше.Не як керівник.Як брат.

— Все нормально? — питає.

— Так, — відповідаю чесно. — Просто трохи хвилююся перед нарадою.

— Якщо що, — каже тихо, — я завжди на твоєму боці.

Я усміхаюсь.

— Я знаю.

Нарада починається без зайвих слів.Батько заходить останнім, кладе папку на стіл і навіть не сідає.

— Бажаю здоров’я, колеги.Остання справа набирає обертів. Катерина — не просто колишня дівчина, — говорить він рівно. — Вона фігурує у ширшій схемі. Контакти, гроші, посередники.Замах на Довженка — лише один із епізодів.

У залі стає тихіше.

— Сергій почав давати свідчення, — продовжує батько. — Не повністю, але достатньо, щоб зрозуміти: ціль була зручна.

Михайло уважно слухає, робить нотатки.

Жодного особистого підтексту.

— Стас, — звертається батько, — маєш щось цікаве?

— Так, — відгукується той. — Я вже підняв частину інформації по Катерині.Вона працювала у фірмі Дмитра. Донька одного з його бізнес-партнерів. Потрапила туди не випадково — батько перевів її зі своєї компанії.— він  робить паузу.— Зараз їй тридцять два. До цього стабільної роботи не мала.Нині знову повернулась до фірми батька, працює кимось на кшталт особистої помічниці.

Я ловлю себе на тому, що напружую плечі.

— Ще один момент, — додає він. — За соцмережами видно, що вона буквально переслідувала Довженка.У її інстаграмі досі є їхні спільні фото.І так, — кидає швидкий погляд у папери, — вона старша за нього на п’ять років.

Я стараюсь не слухати.

Але ця інформація все одно чіпляє.

— По Довженку бачу , — вже Михайло бере слово. —Офіційно — чисто. Айті-бізнес, власна фірма, податки в порядку.

Він піднімає погляд.

— У минулому були контракти з компаніями, які фігурували у кримінальних провадженнях як другорядні сторони.Це не означає, що він у чомусь винен.Але означає, що він — не випадковий цивільний.— додаю вже я — Вікторе Семеновичу, — звертаюсь до батька . — Я можу підняти архівні матеріали по Мельничуку і по старшому Довженку?

Батько дивиться на мене уважніше, ніж зазвичай.

— Чому саме по старшому Довженку?

— Просто хочу дещо перевірити.

Коротка пауза.

— Добре. Звернешся до Стороженка.

— Дякую.

— Михайле, — продовжує батько, — з цього моменту справа офіційно переходить під твій контроль. Ти знаєш, що робити.

— Так звісно . З того , що я встигнув вивчити ,то бачу що замах був підготовлений, — додає Михайло. — Через посередника.Сергій Мельничук — виконавець, але не ініціатор.— він перегортає сторінку.— Довженко-молодший за офіційними джерелами чистий. Бізнес успадкував від батька і веде його без порушень.Схоже, мотив тут особистий.

Він піднімає голову.— Пропоную так:Стас — ти пробиваєш адресу Катерини, її оточення, фінанси. Усе — мені на стіл.

— Зрозумів, — киває Стас.

— Вікторіє, — продовжує Михайло, — від тебе звіт з архіву. І поїдеш до Катерини. Поговориш із нею.

Я киваю, хоча ця частина плану мені подобається найменше.

— І ще, — додає він. — Викличте Довженка повісткою. Я хочу поговорити з ним особисто.Офіційний статус не змінюємо. Працюємо з ним як із цивільним.

Я не реагую.Так і має бути.

— Але, — підсумовує батько, — з огляду на обставини вводимо негласний захист.Без афішування. Мінімум контактів. Максимум контролю.

— Координація — через групу, — додає він. —Жодних індивідуальних рішень. Усе фіксуємо.

Він оглядає всіх.

— Питання?

Тиша.

— Тоді за роботу. І, Вікторіє, зайдеш до мене ближче до обіду, — сухо додає він. — Є особисте питання.

— Так точно, Вікторе Семеновичу.

— Усім гарного робочого дня. Чекаю від вас реального просування по справі. Пора її завершувати.