Розділ 6

Я знову спала всю ніч, як немовля.

З появою Діми в моєму житті мої сни перетворилися на якусь романтичну комедію.Я прокинулась ще до будильника — і перша думка одразу про нього.Телефон лежить поруч. Я тягнусь до нього напівсонна і бачу повідомлення, надіслане кілька хвилин тому.

Дмитро:Доброго ранку, крихітко. Забираю твоє авто і скоро доставлю тобі. Наберу, як буду на місці. Сподіваюсь, ти вже прокинешся до того часу.

Серце робить дивний кульбіт.Я одразу ж намагаюсь відігнати цю думку.

Що це з ним робиться?І що це ,бляха зі мною?Закохуюсь?Та ну… Це ж неможливо після кількох днів знайомства.Та й яке там знайомство, якщо колись, теоретично, ми і будемо розповідати, як познайомились — я навіть не знаю, з чого почати.Бо що? Я знала про нього все ще до нашої першої розмови. Я завжди вивчаю людей, з якими працюю. Якщо це взагалі можна так назвати.Я приїхала в клуб, де був він. Це було моє завдання. Я його захищала.У нормальних романтичних історіях мало би бути навпаки, але… хто ж винен, що я захищаю суспільство, а він живе в трохи іншому світі?

Фактично — я сама йому нав’язалась.Його друг показав мене йому, він клюнув і підійшов, а потім усе пішло не за планом.Я потягнула його в ту комірчину…Я хмикаю, згадуючи це, і навіть не помічаю, як встаю з ліжка й починаю варити каву.

Так, поцілувала я його першою.Але це було вимушено.Я мусила якось його заспокоїти.Хоча… він був зовсім не проти.

Я наливаю каву собі — в улюблену термокружку — і ще одну в стаканчик на виніс.Ну а що? Навряд чи він встиг попити каву зранку.Сам собі додав клопоту: не треба було пропонувати залишити мою машинку біля кафе.Тепер мушу якось віддячити.Збираюсь на роботу. Як тільки вийду за ключами — одразу лечу в департамент.Я вчора так запрацювалась, що забула зайти в архів. А думка про того Мельничука не дає мені спокою — я точно десь уже чула це прізвище.

І ще…Сьогодні повертається мій брат.Нарешті.Мій Михайло закінчив підвищення кваліфікації у Харкові і тепер очолюватиме у нас відділ боротьби зі злочинністю. Васильовича переводять вище — тато забирає його в інший підрозділ.Працювати під керівництвом старшого брата буде непросто. Але я впораюсь.

День обіцяє бути… цікавим.Я вже зібрана.Сьогодні на мені чорні брючні штани, біла футболка-поло, зверху піджак у тон. На ногах — улюблені лодочки.Така собі сексі—офіцерка йде на роботу.Михайло любить порядок. Хай хоча б сьогодні буде мною задоволений.Телефон вібрує.

Я під твоїм під’їздом.

Я реагую миттєво. Сумка, кава для себе і для Діми. Швидкий погляд у дзеркало — трохи блиску на губи — і я виходжу назустріч новому дню.

І Дімі теж.Він стоїть, спершись на капот мого авто, серйозно щось гортає в телефоні.Я хотіла підійти тихо, але каблуки мене зрадили.Він піднімає погляд — і усміхається.

— Доброго ранку, — каже, роблячи крок до мене.

— Доброго, — відповідаю і ловлю себе на тому, що мій голос звучить надто м’яко.

Він простягає ключі.

— Як і обіцяв. Твоя машина. Ціла й неушкоджена.

— Дякую… — беру ключі і зависаю на ньому трохи довше, ніж треба. — До речі… це тобі.—Я простягаю каву.

— Мені? Серйозно? — він виглядає щиро здивованим. — Це дуже мило, крихітко.

Потім раптом усміхається ширше.

— Хоча, взагалі-то, я теж не прийшов з порожніми руками.

Він відкриває двері своєї машини і дістає пакет зі свіжими круасанами.

Ми починаємо сміятися.

— У нас якийсь ментальний зв’язок, — кажу я.

— Схоже на те, — відповідає він.

Я торкаюсь його руки, забираючи пакет, і зависаю — спочатку в його очах, потім на губах.

Несвідомо облизую свої.

І за дві секунди він просто накриває мене поцілунком.

Саме тим, що був потрібен зранку.

Але, звісно, в цей момент дзвонить телефон.

— Ну звісно… — бурчить він. — Якщо це знову твій Стас, я його придушу.

Я дивлюсь на екран.

— Це гірше… це мій тато.

— О, — видихає він. — Співчуваю.

— Таточку, доброго ранку, — відповідаю я.

— Вікторія, у тебе рівно двадцять хвилин, щоб бути на роботі. Негайно.

— Щось сталось?

— На місці поговоримо.

— Добре, скоро буду.

— І… доброго ранку, доню.

Зв’язок обривається.

Я дивлюсь на Дмитра. Він досі тримає мене в обіймах.

Ми просто стоїмо так біля під’їзду, поки люди проходять повз.

Романтика?Йой… проїхали.

— Щось серйозне? — питає він.

— Якщо тато спочатку наказує, а потім вітається — значить так.

Він нахиляється до моєї шиї.

— Мені так тебе мало зранку… — муркоче.

— Це вже твої проблеми, котику.

— Ти жорстока, капітане, — сміється.

Я дивлюсь на годинник.

— Мені пора.

— Знаю. Я і стараюсь не затримувати.

— Підвезти тебе?

— Ні, — він киває назад. — На мене водій чекає.

— Ей , ти ще жорстокіший, ніж я, — сміюсь. — Заставив людину чекати, поки ти ніжився зі мною.

— Це його робота.Він і не звертає на нас уваги . 

— Ну, тоді добре. Я побігла.Бувай котику . 

— Боже, жінко… — він нахиляється ближче. — Це твоє «котику» робить зі мною страшні речі.— видихає він мені в губи . 

— Останній, — кажу я. — І я теж побігла.

Він цілує мене — швидко, але пристрасно — і відступає.

— Гарного дня, крихітко. Чекатиму твого дзвінка. Повечеряємо разом.

— Що? Яке повечеряємо? Ми домовлялись?

— Ні. Але вже домовились.

— Так нечесно! — кричу йому вслід.

— Все чесно, сонце. 

Він сідає в авто і їде.

А я сідаю у свою машину і тільки одне кричить у мене в голові:

Що цей чоловік зі мною робить?..