Розділ 5

✦ Вікторія

Зрозумівши, що я не збираюся його відштовхувати, він нарешті торкнувся моїх губ своїми.

Спочатку — ніжно. Обережно. Наче перевіряє, чи має право.

Я відчувала його дихання, легкий дотик — і це зводило з розуму більше, ніж будь-яка різкість.Він відсторонився лише на секунду. Пильно подивився мені в очі.

І тоді поцілував інакше.Так, як уміє тільки він.

У ту ж мить залишки мого здорового глузду помахали рукою на прощання.

Сумніви, що ще намагались шепотіти щось про “велику помилку”, зникли разом із ним.

Я сама подалась ближче.Свідомо. З чітким наміром не стримуватися.

Я відповідала так, ніби чекала цього поцілунку надто довго.

Він ставав глибшим. Гарячішим.

І в якийсь момент я не стрималась — тихий стогін зірвався з губ, перш ніж я встигла його зупинити.Для Дмитра це стало зеленим світлом.

Він пересадив мене до себе обличчям — швидко, впевнено — і дав волю рукам.

Ґудзики мого піджака зникли один за одним, а долоні лягли на талію.

Крізь тонкий трикотаж я відчувала тепло його рук — і мліла від кожного дотику.

Він не поспішав. Насолоджувався реакцією.Його пальці стисли мої стегна — майже до болю.Так, що я втратила відчуття часу.

Його губи перемістились на шию, і світ остаточно поплив.

Реальність зникла.Залишилися лише інстинкти.

І бажання отримати ще трохи… більше.

Це була та сама точка неповернення.Та я й не хотіла повертатись.Бо в той момент я чітко відчула:усе стало на свої місця.

Потрібно було нарешті зізнатися — мені досі надто сильно не байдуже, я більше не хочу цьому опиратися.

Через мить я відчула під спиною холодну шкіру сидіння.Навіть не помітила, коли він змінив наше положення.

Дмитро навис наді мною.У його очах палав такий вогонь, що мені хотілося дивитись на нього нескінченно.

І саме тоді я прошепотіла, майже беззвучно:

— Нам… треба зупинитись.Не тому, що не хочу.А тому, що хочу занадто сильно.

Я відчула, як він завмер. Не відразу відсторонився — ні. Просто перестав рухатись, ніби даючи мені час передумати.Його чоло торкнулося мого.

— Добре… — відповів він тихо.Не роздратовано.Не з образою.Спокійно. Надто спокійно для того, хто щойно палав.

— Скажи тільки одне, — продовжив він, не відпускаючи мого погляду. — Це “зупинитись” зараз…чи “зупинитись” назавжди?

Моє серце стиснулося.

— Зараз, — чесно відповіла я. — Я не хочу поспіху. Не хочу потім шкодувати.

Він ледь усміхнувся.Куточком губ.

— Тоді я почекаю, — сказав просто. — Стільки, скільки потрібно.

Його рука повільно ковзнула з моєї талії — не різко, не холодно. Наче він спеціально показував: я контролюю себе.

— Але, Віко… — додав тихіше. — Не кажи, що між нами нічого немає. Бо це буде неправда.

Я заплющила очі на секунду.А коли відкрила — він уже трохи відсторонився, даючи мені простір.

— Дякую, — прошепотіла я.

— За що?

— За те, що не тиснеш.

Він нахилився і легко, майже невинно торкнувся губами мого вушка . 

— Я хочу тебе. — його голос був рівний. — Але ще більше я хочу, щоб ти довірилась.

Мене накрило хвилею тепла.Не тілесного. Глибшого.І в цю мить я зрозуміла:цей чоловік небезпечний не тому, що вміє торкатись.А тому, що вміє зупинятись.

Ми їдемо мовчки.Місто за вікном пливе вогнями, а в салоні тихо грає музика. Та сама тиша, яка не тисне — навпаки, огортає.

Він зупиняється біля мого дому, але не одразу глушить двигун. Повертається до мене, дивиться уважно, ніби запам’ятовує.

— Я завтра зранку привезу твоє авто, — каже. — Щоб ти не переживала.

—  Домовились, — відповідаю тихо.

Він нахиляється ближче. Не поспішає. Дає мені секунду вибору.Я не відступаю.

Наш поцілунок ніжний. Спокійний. Такий, у якому більше обіцянки, ніж вогню.

Але від цього він не менш небезпечний.

— Тепер мені всю ніч буде бракувати твого тепла, — шепоче він, торкаючись лобом мого.

Я усміхаюсь.

— Думаю, ти переживеш… — кажу. — До наступної нашої зустрічі.

Я цілую  його в носик, швидко, майже грайливо, і відкриваю дверцята.

— Напишеш, як доїдеш додому, — кидаю наостанок.

— Обов’язково, — відповідає.

Я виходжу з машини й іду до під’їзду, не озираючись.Але спиною відчуваю його погляд.

У квартирі я нарешті знімаю взуття, спираюсь на двері й видихаю.Що це взагалі було?..Я ловлю себе на дивній легкості.Без тривоги. Без напруги.Тепло — всередині, повільне й справжнє.

Телефон завібровує.

Дмитро:Я вдома ♥️ Добраніч, крихітко.

Я дивлюсь на екран кілька секунд.Вагаюсь.

А потім — різко, ніби щоб не передумати — роблю селфі. Складаю губи в поцілунок.Відправляю.

Вікторія:Добраніч, котику 💋

Відповідь приходить майже миттєво.

Дмитро:Ти знущаєшся так? Знову розпалюєш вогонь і тікаєш.

Я сміюсь тихо, сама собі.

Вікторія:Хто зна…

Я відкладаю телефон і дивлюсь у темряву кімнати.

І вперше за два роки ловлю себе на тому, що усміхаюсь отак —широко, по-справжньому.

Вперше за довгий час мені тепло від усього, що відбувається.

І я не хочу це гасити.

Наступний розділ — опівночі 🤭

За сьогодні я видала два розділи, бо натхнення вирішило погратися зі мною ♥ Вони такі котики, що хочеться муркотіти разом із ними…Але не довіряйте цьому відчуттю 😉

Маленька підказка: ця ніжність — з присмаком перцю.І перш ніж ви остаточно закохаєтесь у цю пару, хтось із них змусить вас зціпити зуби . 

Гарного вечора  вам ♥️