Розділ 4

Дмитро 

Я навіть не думав, що це знайомство настільки мене зачепить.

Таку дівчину впустити — гріх, і я не збирався грішити.

Уперше за довгий час мене настільки зацікавила дівчина, що я не збирався відступати.

Хоч я і казав собі: не лізь туди, де службові інструкції, холодні погляди і жінка, яка може тебе посадити.

Але ж ми дорослі люди… і я погано слухаю здоровий глузд.

Тому я просто підійшов до цього їхнього Стаса.Без пафосу.Без прелюдій.

— Слухай друже , — кажу, спираючись плечем об стіну в коридорі. — А ти не міг би поділитися дуже цінною інформацією?

Він повільно піднімає на мене очі поверх екрана.

— Я так і знав, — усміхається. — Навіть не буду питати, про кого.

— То як? — піднімаю брову.

Стас задумується на секунду, а потім зітхає.

— Тільки тому, що я вловив цю хімію між вами, — каже він. — І тільки тому, що вона доросла жінка, а не підліток.

— Ти золото, — кажу щиро.

— Якщо ти її образиш — я перший здам тебе їй назад, — спокійно додає.

— Справедливо.

Телефон з номером лежить у мене в кишені весь день.

Я не дзвоню.Не пишу.Думаю.Про її погляд.Про те, як вона намагається бути холодною.Про те, як тремтіла в моїх руках, коли думала, що я не помічаю.

Близько шостої я здаюсь.

Дмитро: Крихітко, о котрій закінчуєш?

Крапка.Без смайлів.Серце б’ється, як у школяра.

Відповідь приходить не одразу.

Вікторія: За пів години.

Я усміхаюсь.

Дмитро: Заїхати забрати?

І майже бачу, як вона хитає головою.

Вікторія:Я сама приїду. Напиши адресу.

Звісно.Самостійна. Вся в цьому.

Я скидаю локацію — невелике затишне кафе. Без пафосу. Без клубів.

Просто місце, де можна говорити.

Я приїжджаю раніше.

Сідаю за столик біля вікна, замовляю каву і ловлю себе на тому, що перевіряю двері кожні пів хвилини.

І ось вона заходить.Без форми.Без маски “капітан”.Просто Вікторія.Вона йде прямо до мене — впевнено, красиво.Я встаю раніше, ніж встигаю подумати.І просто згрібаю її в обійми.

Вона обіймає у відповідь.Без напруги. Без втечі.

— Я скучив, — кажу тихо. — Цей твій запах… я думав про нього весь час.

Вона дивиться на мене кілька секунд.Потім усміхається — м’яко, чесно.

— Боюсь признатися… — каже. — Але я теж.

Ми нарешті відлипаємо один від одного і сідаємо за столик.

— Я не знав, що тобі замовити, — зізнаюсь. — Тому вирішив почекати на тебе.

— Я буду каву.

Я піднімаю брову.

— На ніч?

— Так, — вона знизує плечима. — З моєю роботою кава для мене вже як звичайна вода. На сон не впливає.

Я усміхаюсь і роблю замовлення для нас обох.

Коли офіціант іде, я нарешті наважуюсь спитати те, що крутиться в голові з самого ранку. 

— До речі… чому саме поліція? — дивлюсь на неї уважно. — Як така тендітна, мила дівчинка виявилась поліцейською?

Вона трохи усміхається і розводить руками.

— Ну якось так. Коли в тебе з дитинства батько поліцейський, а мама судмедексперт… — вона робить паузу. — Ти просто цим надихаєшся. І мрія будується на тому, щоб продовжити справу батьків.

— Воу, — киваю. — Тепер багато що стає на свої місця.

— Ну і, — додає вона, — з трупами я працювати не хотіла. Тому вирішила бути слідчою. Це справді цікаво.

— А як у тебе з вільним часом? — питаю обережно.

— Не так багато, як хотілося б, — чесно відповідає. — Але завжди щось та й знаходиться.

— Тобто бачитись ми зможемо не часто? — уточнюю.

Вона дивиться на мене з легкою усмішкою.

— Яке “бачитись”? Ти вже що собі там вигадав?

Я нахиляюсь трохи ближче.

— Як це що? — кажу спокійно. — Ти думаєш, я тебе так просто відпущу?

— А чому ні? — з викликом відповідає вона. — А може, в мене взагалі є хлопець?

Я не відводжу погляду.

— Крихітко, якби в тебе був хлопець, ти б мене не поцілувала.

І тим більше — не тремтіла б так у моїх руках.

— Не бери так багато на свій рахунок, — хмикає вона. — Ти, до речі, теж не дуже й був проти того поцілунку.

— Я й зараз не проти його повторити, — кажу тихіше. — І не тільки його.

Нам приносять каву, і Вікторія одразу хапається за чашку, наче за рятівний круг.

Я усміхаюсь — це виглядає надто мило.

— То як ти хочеш провести наше перше побачення? — питаю.

Вона дивиться поверх чашки.

— У нас побачення?

— А чому б і ні? — знизує плечима. — У нас цілий вечір. Навіть ніч.

— Ніч я проведу сама, — відповідає вона спокійно. — Як і ти, котику.

— Це я — котик? — сміюсь.

— Не придирайся до слів, — каже вона. — Я взагалі нічого про тебе не знаю.

Я відкидаюсь на спинку стільця і дивлюсь їй просто в очі.

— А що ти хочеш дізнатись? — тихо питаю. — Питай.Я сьогодні весь для тебе відкритий.

Вона робить ковток кави, ставить чашку на блюдце й дивиться на мене так, ніби щось вирішує.

Не поспішає.І це… насторожує.

— Добре, — каже. — Тоді моя черга питати.

— Я ж дозволив, — усміхаюсь. — Бий.

Вона нахиляє голову набік.

— Чому ти один?

Питання просте.Але не зовсім.

— В якому сенсі? — перепитую.

— В нормальному, — знизує плечима. — Ти гарний, розумний, з характером.Такі або зайняті, або небезпечні.От я й хочу зрозуміти — ти який?

Я усміхаюсь, але всередині щось клацає.

— Напевно… друге, — чесно кажу. — Я не дуже вмію бути з кимось “наполовину”. А коли на повну — лякаю.

Вона мовчить кілька секунд.

— Ти тікав чи тебе залишали?

Чорт.

— І те, і те, — видихаю. — Але частіше… я сам ішов першим.

— Чому?

Я дивлюсь у вікно. Потім назад на неї.

— Бо простіше піти, ніж пояснювати, чому в якийсь момент стає порожньо.

Вона знову бере чашку, гріє пальці.
— А що ти робиш, коли стає порожньо?

— Працюю.  — знизую плечима. — Все, аби не залишатися наодинці з думками.