Капітан під прикриттям

Розділ 3

Кімната для допитів тісна і холодна.

Стіл.Два стільці.Лампа, що світить просто в обличчя.

Сергій сидить навпроти. Нервовий. Пальці постійно сіпаються, погляд бігає.

Типовий не професіонал.

І це добре.Я заходжу повільно.Без папок.Без поспіху.

Сідаю навпроти — не одразу. Спочатку кладу посвідчення на стіл. Повільно. Так, щоб він побачив ім’я і звання.

— Капітан Краєвська, — кажу рівно. — Я вестиму ваш допит.Трішки поговоримо з вами .

Він ковтає.

— Я ж уже все сказав… — бурмоче. — Я нічого не зробив.

Я мовчу.

Тиша давить сильніше, ніж будь-який крик.

Він починає нервуватись ще більше.

— Сергію, — нарешті кажу, — ви ж розумієте, що вас затримали не за “нічого”.

Він знизує плечима.

— Я просто… дивився. Випадково.

Я нахиляюсь трохи вперед.

— Випадково?Три тижні стеження.Однакові маршрути.Фотографії.І ніж у кишені.

Пауза.

— Це такий новий спосіб випадково гуляти містом?

Він стискає щелепу.

— Я нікого не збирався вбивати.

— Сергію, — я зітхаю, ніби втомилась. — Давайте без цього. Ви не вбивця. Ви — інструмент. І ви це знаєте.

Він різко піднімає голову.

— Я не інструмент.

— Інструмент, — спокійно повторюю я. — Дорогий, але одноразовий.

Я відкриваю ноутбук і повертаю до нього екран.

— Катерина Вербицька . Двадцять сім років .Донька депутата Вербицького . Істеричний тип прив’язаності.Колишня Дмитра.

Він мовчить.

— Вона пообіцяла вам гроші, — продовжую. — Можливо, навіть уже заплатила аванс. Але знаєте, що вона зробить, коли зрозуміє, що ви провалились?

Він ковтає.

— Вона скаже, що вас не знає.

Я відкидаюсь на спинку стільця.

— А ви залишитеся тут. Сам.Зі статтею ,з терміном, який зробить вас дуже… популярним у камері.

Його дихання збивається.

— Вона… вона казала, що все буде тихо…

— Звісно казала, — перебиваю я. — Вони всі так кажуть.

Я нахиляюсь знову. Наші погляди на одному рівні.

— Сергію, — тихо. — Я вам зараз пропоную єдиний шанс.

Ви здаєте Катерину. Повністю.Повідомлення. Дзвінки. Перекази.І ми говоримо про співпрацю зі слідством .

Він мовчить.

Я бачу — він ламається.

— А якщо… якщо я не здам? — хрипко питає.

Я усміхаюсь. Ледь-ледь.

— Тоді ви підете як людина, яка готувала вбивство.А вона — як жінка, яка “нічого про вас не чула”.

Тиша.

Секунди тягнуться довго.

І нарешті він опускає голову.

— Вона… — голос тремтить. — Вона писала з іншого номера. Але я знаю, де вона живе. І в мене є переписка.

Я не міняюсь в обличчі.

Всередині — холодне задоволення.

— Ось бачите, — кажу спокійно. — Ми ж можемо говорити нормально.

Я натискаю кнопку виклику.

— Стас, заходь. Він готовий співпрацювати.

Двері відчиняються.

Я встаю.

— Допит продовжимо з протоколом, — кажу Сергію. — А поки що… подумайте. Ви щойно врятували собі життя.

Я виходжу з кімнати.

І тільки в коридорі дозволяю собі видихнути.

Руки не тремтять.Голос — рівний.

Я все зробила правильно.

Але чомусь перед очима знову з’являються карі очі Дмитра.

І це бісить більше, ніж будь-який злочинець.

Я знала, що він бачив.

Весь цей короткий допит.Кожну паузу.Кожне моє слово.

Я не дивилась у той бік, але відчувала його погляд шкірою. Наче він тримав мене за зап’ястя, не торкаючись.

Це дратувало.

І збивало.

Я виходжу з кімнати допитів першою — папка під пахвою, обличчя камінь.

Професійна.Холодна.Зібрана.

Коридор короткий.

Кабінет для зустрічей із потерпілими — за рогом.

Я заходжу всередину, кладу папку на стіл. На столі — службовий телефон. Набираю номер.

— Краєвська. Відправте потерпілого в кабінет для зустрічей.

— Прийняв. Буде через пару хвилин.

Я кладу трубку.

По порядку: я маю видати йому документ про захист, взяти підпис під показаннями — і відпустити.

Викличу лише тоді, коли буде потрібно.

Сідаю в крісло.Дивлюсь на двері.

І ловлю себе на думці, що поводжусь, як якась малолітка.

Тихий стукіт вириває мене з думок. Я встаю машинально.

— Так.

Він заходить.

І ця його посмішка — миттєво, нахабно — розтягується на губах.

— Ти нарешті вирішила зустрітись без своїх колег?

— Треба підписати твої показання.

— Тільки показання?

Він долає відстань між нами за секунду.

Я дивлюсь на нього, наче зачарована.

Він підходить надто близько, одразу обіймає мене за талію.

— Точно показання?

— Так… — я гучно ковтаю. — Дім, — кажу пошепки . — Це службове приміщення.

— Ти вперше звернулась до мене по імені, — усміхається. — І ще й таким сексуальним тоном. Рай для моїх вух.

Його губи ковзають по моїй шиї.

Мурашки зрадницьки виступають по шкірі.

— Ммм… яка реакція, — шепоче. — Продовжимо те, що почали в клубі?
Я упираюсь долонями йому в груди і відштовхую на крок.

Не тому, що не хочу.

А тому, що хочу занадто сильно.

— Ти з глузду з’їхав? — дивлюсь прямо в очі. — Я на роботі. Я при виконанні.

— Ти зводиш мене з розуму, — відповідає він тихо. — Розпалюєш вогонь, а потім динамиш.Вікторія, ти сама почала цю гру. Ти мені сподобалась з першого поцілунку. І тепер хочеш, щоб я відступив?

— Тобі краще піти, — кажу тихіше. — Будь ласка. Давай… не тут.

— Не тут, — усміхається ширше. — Звучить багатообіцяюче.

Мені подобається твоя ідея.

Він відходить до столу.

— Добре. Я підпишу все, що ти хочеш.А ми зустрінемось. Пообіцяй мені.

Він пильно дивиться в очі.

— Обіцяєш?

Я мовчу секунду.

А потім киваю.

— Так.

— Сьогодні. Ввечері.

Я ще раз киваю і простягаю йому протокол.