Розділ 1

— Боже… це що, сама єгипетська Клеопатра до нас у бусік підсіла? — Сашко аж бутерброд перестає жувати, коли бачить мене.

— Заткнись, — відрізаю я без емоцій.

І так, виглядаю я зараз зовсім не типово для себе.

Чорна мініспідниця ледь прикриває пружну дупу — з моїм графіком тренувань вона просто не може бути іншою. Мереживний корсет ідеально підкреслює повний третій розмір грудей. На ногах — босоніжки на дванадцятисантиметровій шпильці. Чорний піджак недбало накинутий зверху — він прикриває пістолет, закріплений на поясі. На губах — червона помада, вії довгі, погляд хижий.

А ще сьогодні я заскочила до знайомої в салон — довгі гострі нігті завершують образ.

Типова столична мажорка. Лялька, що кадрить хлопців у клубах.

— Я бачу, ти серйозно підготувалась, — оцінює мене Стас, наш комп’ютерний геній. Саме він перетворив цей бус, у якому ми зазвичай возимо злочинців, на повноцінний мініофіс.

— Ти, бачу, теж, — кидаю у відповідь.

— А що? Я завжди мушу тримати руку на пульсі. До речі… — він простягає мені мікронавушник. — Встав у вухо. Легенько натиснеш — я тебе чую. Я весь час буду вести тебе: куди йти і що робити.

Він киває на монітори — на них видно весь клуб. Кожен кут. Кожен прохід.

Стас під’єднався до їхніх камер.

Насправді клуб я вивчила ще зранку. Весь периметр. З дозволу власника — він у долі й знає, що саме сьогодні у нього тут планується.

Звідки ми це знаємо?

Бо той «вбивця» — дебіл. По п’яні сам проговорився.

А Матвій, хлопець, який прийшов до нас із заявою, все підслухав.

Сьогодні хлопці святкують день народження ще одного друга — Дениса — у клубі «Вояж».

І саме тут має відбутися напад на Дмитра.

За легендою, яку ми придумали, я чекатиму його біля бару. Матвій ненав’язливо натякне: мовляв, он яка дівчина. А зважаючи на їхнє вічне суперництво — Дмитро сам почне до мене клеїтись.

А далі — моя черга грати роль.

Я маю повіситись йому на шию й вивести з клубу через чорний хід.

Хто ж знав, що все піде коту під хвіст…

— Вікторіє, слухай ще раз, — вибиває мене з думок Петро Васильович. — Ми всі тут. На барі — Костик, він чекає саме тебе. У нього для тебе безалкогольне мартіні. Хлопці по периметру. Матвій у курсі. Стас на зв’язку.

— Ви мене як першокурсницю школите, — хмикаю.

— Краєвська, я за тебе головою відповідаю. Твій батько мені голову знесе, якщо з тобою щось станеться.

— Не переймайся, Васильовичу. Повернусь цілою і приведу вам цього Дмитрика, — підморгую.

— Капітан Краєвська, ці свої штучки залиште для клубу.

— Слухаюсь, пане майоре, — віддаю честь і виходжу з бусу.

Охорона пропускає мене без черги.

Дівчата позаду кричать услід щось про «з ким треба переспати». Я лише посміхаюсь.

Усередині одразу ловлю погляд бармена — здивований, оцінюючий.

Ну так. Раніше я заходила сюди в формі й берцах.

Я прямую до бару — і краєм ока бачу Матвія. Він уже щось нашіптує Дмитру, киваючи в мій бік.

Все. Операція почалась.

Я сідаю біля бару, вітаюсь із Костиком, беру свій «коктейль» і оглядаю периметр.

У вухо говорить Стас.

— Бачу ціль. Потенційний вбивця. Сидить за сусіднім столиком. Нервує.

— Бачу, — тихо відповідаю, роблячи ковток.

— До тебе йде клієнт. Дивиться голодним поглядом.

Маю щастя, що Стас не поруч — він би вже дістав.

— Привіт.

Боже… який голос.

— Привіт, — відповідаю я.

— Ти тут сама? Може, познайомимось?

Я помічаю, як той «самурай» встає зі столика й рухається в наш бік.

— Вікторія, забирай його. Негайно.

— Ага.

Я дивлюсь на Дмитра.

Чорт… які ж у нього очі.

— Ходімо, — беру його за руку. — Познайомимось ближче.

Я різко тягну його за руку, майже біжу, шпильки ледь не зрадницьки ковзають по плитці.

В голові тільки одне: встигнути.

Двері з написом «Для технічного персоналу».

Смикаю — відчинено. Слава всім святим.

Я затягую його всередину і зачиняю двері. Засув.

Тиша.

Лише наше важке дихання.

— Ти що робиш?! — він різко розвертається до мене. — Ти взагалі нормальна? Чого ти нас тут замкнула? Це що, якийсь тупий розіграш?

От чорт.

Все пішло не за планом.

— Тихіше… — шепочу я, але він уже заведений.

— Ти витягуєш мене з клубу, тягнеш у якусь комірчину, зачиняєш двері… — він робить крок до мене. — Ти взагалі хто така?

Я відчуваю, як всередині піднімається хвиля адреналіну.

Я не планувала цього.

Взагалі.

Це мало бути красиво, легко, без пояснень.

Але часу немає.

Я різко лізу рукою в піджак, дістаю посвідчення і майже тикну йому в груди.

— На. Дивись.Капітан поліції. Працюю під прикриттям.

І якщо ти зараз не заспокоїшся — нас почують.

Він завмирає.

Дивиться.

Знову дивиться.
— Ти… — він ковтає повітря. — Ти серйозно?

— Серйозніше нікуди, — шепочу. — На тебе полюють. Він зараз у коридорі. Я мала вивести тебе тихо. Але ти сам бачиш…

Я чую кроки за дверима.

Хтось проходить повз.

Серце б’ється десь у горлі.

Він робить ще крок. Тепер ми надто близько.

Я відчуваю його тепло. Його запах.

І, чорт забирай, він надто реальний.

— Якщо це правда… — він говорить тихіше. — То ти дуже хріново це пояснюєш.

Він знову відкриває рота — і я розумію:

ще слово — і він знову почне кричати.

Я не думаю.Взагалі.

Просто різко тягну його за потилицю до себе.

Губи торкаються губ.

На секунду він кам’яніє.

Я відчуваю його здивування, напругу — і своє власне серце, яке зрадницьки прискорюється.

А потім він відповідає.

Різко.Жадібно.

Його руки знаходять мою талію, притискають до стіни. Я важко дихаю, відчуваю, як у мене паморочиться в голові.

Метелики, які давно здохли після мого колишнього, раптом оживають. Масово.

Ми відриваємось лише на секунду — щоб вдихнути.

— Ти що твориш зі мною … — видихає він.