Розділ 11: Головний матч життя

Минуло ще два роки. Київ зустрів нас шумом проспектів і шаленим темпом, але не зміг зламати те, що ми будували по цеглинці. Ася стала провідною оглядачкою відомого столичного видання, а Максим, хоч і не повернувся у професійний футбол як гравець, став одним із наймолодших і найуспішніших спортивних аналітиків країни, працюючи пліч-о-пліч із тіткою Настею.

​Але сьогодні аналітика та дедлайни були забуті. Сьогодні був день, про який мріяли дві родини.

​Ранок у нашій новій київській квартирі був хаотичним. Олександр Петрович намагався самотужки полагодити бутоньєрку, яка весь час сповзала з лацкана його піджака.

— Максе, ну ти подивись! — бурчав він, заходячи до кімнати нареченого. — Я капітальні ремонти робив, а цей маленький квітка мене перемагає!

​Максим, який виглядав неймовірно елегантно у темно-синьому смокінгу, посміхнувся і впевненим рухом зафіксував шпильку. Нога вже зовсім не нагадувала про себе, лише ледь помітна впевнена хода видавала в ньому колишнього спортсмена.

— Не хвилюйтеся, Олександре Петровичу. Сьогодні все буде за правилам.

​У сусідній кімнаті Олена Миколаївна та Марія Павлівна разом поправляли фату Асі. Жінки, які колись мали такі різні погляди на майбутнє своїх дітей, тепер плакали в два голоси, милуючись своєю "журналісткою".

​Ася дивилася на себе в дзеркало. На шиї виблискував той самий срібний кулон-перо — її талісман. Вона не хотіла пишної сукні "як у принцеси", вона обрала витончений, стильний силует, який підкреслював її характер.

​— Ти готова? — прошепотіла мама.

— Більше ніж будь-коли, — відповіла Ася, стискаючи в руках букет із лаванди та білих троянд.

​Весілля вирішили святкувати на відкритій терасі з видом на Дніпро. Серед гостей були всі: Ден і Андрій «Скала» (які прийшли у формі своєї нової команди), колеги з видавництва, і, звісно, тітка Настя, яка виглядала як королева вечора.

​Коли Ася з’явилася на доріжці під руку з батьком, гості встали. Максим стояв біля вівтаря, і його серце билося частіше, ніж під час фінального пенальті. Він бачив не просто красуню — він бачив жінку, яка пройшла з ним через борги, гіпс, ревнощі та переїзди.

​Олександр Петрович підвів доньку до Максима, на мить затримав її руку і, подивившись Максу прямо в очі, тихо сказав:

— Бережи нашого капітана. Тепер це твоя головна команда.

​Замість стандартних слів, вони підготували свої.

— Я обіцяю, — почав Максим, — що навіть якщо моє життя знову піде на лаву запасних, я буду твоїм найнадійнішим тилом. Ти навчила мене, що перемога — це не голи, а те, хто тримає тебе за руку після матчу.

​— А я обіцяю, — продовжила Ася, — писати нашу історію так, щоб кожен день був гідний першої шпальти. Ти мій капітан, мій герой і мій найкращий друг.

​Коли вони обмінялися обручками, Ден не стримався і вигукнув: «Гірко!», а вся футбольна команда почала скандувати їхні імена, ніби вони щойно виграли чемпіонат світу.

​Вечір закінчувався під звуки джазу та вогні нічного Києва. Максим і Ася вийшли на край тераси, подалі від галасливого натовпу.

​— Ну що, пані капітанша? — Максим обійняв дружину. — Який план на завтра?

— Завтра? — Ася посміхнулася, поклавши голову йому на плече. — Завтра ми починаємо новий сезон. Без Крістін, без чужих конвертів. Тільки ми.

​— І, можливо, маленька футбольна команда через кілька років? — хитро запитав Максим.

— Або маленька редакція, — засміялася Ася.

​Вони стояли під величезним київським небом, знаючи, що попереду ще багато розділів. Але цей, найважливіший, вони завершили перемогою.