Розділ 10: Нова гра та старі почуття

Календар невблаганно відраховував дні. Минув місяць. Гіпс нарешті зняли, залишивши на нозі Максима лише тугий еластичний бинт і легку кульгавість, яка нагадувала про ціну переможного голу. Але справжнє випробування чекало на нього не в кабінеті лікаря, а в житті.

​Ранок Дня святого Валентина був особливим. Рівно два роки тому Максим, тоді ще просто амбітний нападник, наважився освідчитися Асі в коханні. Сьогодні ж вони прокинулися у власній квартирі, де на підвіконні вже не стояли ліки, а лежали чернетки майбутніх статей та робочі плани.

​— З річницею, журналістко, — Максим притягнув Асю до себе, попри легкий біль у коліні.

​— З річницею, капітане, — посміхнулася вона. — Яка програма на сьогодні? Знову ремонт із татом?

​— Ні, — Максим хитро мружився. — Сьогодні — тільки ми. І наша улюблена піца в тому самому кафе, де ми вперше заговорили не про навчання, а про нас.

​Але перед святкуванням Максим мав заїхати в офіс. Тітка Настя чекала на нього з паперами.

— Сідай, Максе. Твоя аналітика за цей місяць підняла наші охоплення на 30%. У тебе талант бачити гру там, де інші бачать просто біганину. Я пропоную тобі посаду головного аналітика відділу. Це повний день, серйозна зарплата і кар'єра, про яку мріють. Але... — вона зробила паузу, — ти маєш залишити професійний спорт. Твоє коліно не витримає навантажень, а мені потрібен співробітник, який не зникає на збори.

​Максим вийшов з офісу, стискаючи в руках контракт. Це була стабільність. Це було майбутнє, про яке просив Олександр Петрович. Але десь глибоко всередині все ще жив той хлопець, який мріяв про шум стадіону.

​О восьмій вечора вони сиділи в маленькій піцерії. Аромат базиліку та сиру повертав їх у той час, коли все було простіше.

​— Знаєш, — почала Ася, розрізаючи піцу, — мені сьогодні дзвонили з Києва. Велике видавництво пропонує стажування з можливістю залишитися. Це шанс, Максе. Але як я поїду, коли ти тільки почав ходити без милиць?

​Максим завмер. Він збирався розповісти про пропозицію Насті, але новина Асі все змінила. Вони обоє стояли перед дверима у великий світ, і ці двері вели в різні боки.

​— Асю, — він дістав із кишені маленьку коробочку. — Перед тим, як ми почнемо обговорювати Київ, роботу в Насті й наші страхи... Я хочу, щоб ти дещо згадала.

​Він відкрив коробочку. Там не було каблучки для заручин (це було б занадто рано для студентів), але там лежав витончений срібний кулон у формі пера для письма.

​— Два роки тому я пообіцяв, що буду твоїм головним читачем. Гіпс, травми, ревнощі до Артура — це все дрібниці. Якщо тобі треба в Київ — ми щось придумаємо. Якщо мені треба в офіс — я звикну. Головне, що ми — команда.

​Ася взяла кулон, її очі заблищали від сліз. Вона зрозуміла: "Нова гра" — це не про футбол чи журналістику. Це про вміння підлаштовувати свої мрії під ритм серця іншої людини.

​— Знаєш, що написав Марк Твен? — прошепотіла вона, згадуючи їхні перші розмови про літературу. — "Через двадцять років ви будете більше шкодувати про те, чого не зробили, ніж про те, що зробили". Давай зробимо це разом, Максе. Який би шлях ми не обрали.

​Раптом до їхнього столика підійшов офіціант із великим конвертом.

— Це передала пані Анастасія для пана Максима. Сказала: «Для святкової вечері».

​Максим відкрив конверт. Там було два квитки. Не на футбол. Квитки на швидкісний поїзд до Києва на наступні вихідні. Настя все передбачила.

​— Схоже, наша "Нова гра" переноситься в столицю на перегляд, — засміявся Максим.

Першим ішов Олександр Петрович, який ніс величезний букет троянд для дружини. Слідом — Олена Миколаївна, а за ними, до загального подиву, з’явилися батьки Максима: Віктор та Марія Павлівна. Замикала процесію тітка Настя, яка виглядала як диригент, що щойно влаштував найкращий перформанс у житті.

​— А ми що, запізнилися? — гучно пробасив тато Асі, зсуваючи два сусідні столики до одного. — Два роки — це не жарти! Це вже стаж, це вже термін!

​Ася і Максим розгублено перезирнулися. Романтичний вечір на двох миттєво перетворився на засідання "сімейної ради".

​— Настю, це твої витівки? — пошепки запитав Максим, коли тітка сідала поруч.

— Я просто подумала, що перед вашим «великим стрибком» у Київ, батькам варто обговорити умови капітуляції, — підмигнула вона.

​Атмосфера була дивною, але теплою. Марія Павлівна, яка раніше була досить скептично налаштована до самостійності сина, тепер із гордістю розповідала Олені Миколаївні:

— А мій Макс, уявляєте, сам кран полагодив! І статтю написав! Хто б міг подумати, що футбол так розвиває інтелект.

​Віктор та Олександр Петрович тим часом обговорювали технічні характеристики машини, якою Максиму та Асі доведеться везти речі в столицю.

​— Слухай, Максе, — батько Асі нахилився ближче до хлопця. — Київ — це інша ліга. Там не будуть дивитися, що ти капітан університетської збірної. Там треба зуби показувати. Але я бачу, що ти з цією ногою став міцнішим у голові. Це головне.

​Коли принесли ще три великі піци, Олександр Петрович підняв келих.

— Я хочу сказати ось що. Два роки тому ми думали, що це просто «студентські забави». Потім ми думали, що ви не витримаєте самостійного життя в тій квартирі. Але ви нас здивували. Ви не просто вижили — ви створили команду.

​Він подивився на Віктора, і той кивнув на знак згоди.

— Ми вирішили, — продовжив Віктор, — що раз ви обоє отримали такі серйозні пропозиції в Києві, ми допоможемо вам із першим внеском на нормальне житло там. Жодних гуртожитків. Тільки вперед.

​Ася відчула, як сльози підступають до очей. Вона подивилася на Максима. Він тримав її за руку під столом, і це було міцніше за будь-який гіпс чи контракт.

​— Тільки одна умова! — додала Марія Павлівна, витираючи очі серветкою. — Весілля має бути таке, щоб весь наш університет гуляв. Але це вже після того, як Ася отримає Пулітцерівську премію, а Максим стане директором фірми Насті.