Розділ 9: Реабілітація та ревнощі

Третій тиждень у гіпсі перетворив Максима на "домашнього лева" у клітці. Він уже вивчив кожен візерунок на шпалерах і напам’ять знав розклад маршруток під вікном. Тітка Настя закидала його аналітикою, але цифри не замінювали адреналіну стадіону.

​Ася ж, навпаки, розправила крила. Статус штатної журналістки змушував її зникати з дому о восьмій ранку і повертатися пізно ввечері, пахнучи кавою та свіжою друкарською фарбою.

​Все почалося з повідомлення, яке висвітилося на екрані Асі, поки вона була в душі.

«Артур (фотограф)»: «Асю, фотки з матчу — вогонь! Ти на них виглядаєш неймовірно. Треба обговорити репортаж за вечерею, заскочу за тобою?»

​Максим, який якраз тягнувся за пультом, мимохідь прочитав текст. В грудях кольнуло сильніше, ніж у травмованій нозі. Хто такий Артур? Чому він пише про "неймовірний вигляд" і яку таку вечерю вони збираються обговорювати?

​Коли Ася вийшла, витираючи волосся рушником, Максим намагався виглядати байдужим.

— Твій Артур-фотограф дуже турботливий, — кинув він, не дивлячись на неї. — Вже й на вечері запрошує.

​Ася зупинилася, здивовано піднявши брови.

— Максе, це просто колега. Ми працюємо над серією матеріалів про молодіжні збірні. Він професіонал, не більше.

​— Професіонали не пишуть про те, як хтось «неймовірно виглядає» у робочому чаті, — відрізав Максим. — Я тут сиджу в гіпсі, поки ти розважаєшся на зйомках з якимось Артуром.

​Ася зітхнула, зрозумівши, що це не злість, а просто відчай людини, яка звикла бути в русі, а тепер змушена спостерігати за життям з вікна. Вона підсіла до нього, відкрила свій ноутбук і поклала його йому на коліна.

​— Замість того, щоб ревнувати до Артура, який, до речі, фотографує тільки твоїх колег-футболістів, краще допоможи мені.

​— В чому? — буркнув Максим.

​— Я пишу аналітичну статтю про тактичні помилки у фіналі кубка. Я журналіст, я бачу емоції. А ти — капітан. Ти бачиш гру зсередини. Напиши мені технічний блок про розстановку гравців. Тітка Настя каже, що твоя аналітика — найкраща, то чому б не використати це для мого блогу?

​Максим спочатку скептично подивився на чистий аркуш у Word, але вже через пів години він забув про Артура. Він почав описувати кожен рух, кожну помилку захисту, кожен фінт. Його пальці швидко бігали по клавішах.

​Коли стаття вийшла ввечері, вона зібрала рекордну кількість переглядів за годину. Коментарі вибухнули: «Нічого собі аналіз!», «Це писав профі!», «Ася, хто твій консультант?».

​Ася сиділа поруч з Максимом, читаючи відгуки вголос.

— Бачиш? Ти не просто капітан на лаві запасних. Ти — мій головний експерт. Артур може зробити гарне фото, але він ніколи не зрозуміє гру так, як ти.

​Максим відкинувся на спинку дивана, відчуваючи знайоме почуття перемоги.

— Окей, — посміхнувся він. — Але якщо цей Артур ще раз напише про вечерю — аналітику наступного матчу він буде писати собі сам, сидячи в травмпункті.

​Ася розсміялася і пригорнулася до нього.

— Домовилися, ревнивий капітане.

​У цей момент у двері знову подзвонили.

— Тільки не кажи, що це Артур прийшов з роздруківками, — напружився Максим.

​Але з-за дверей почувся гучний, басовитий голос Олександра Петровича:

— Гей, господарі! Чув, у вас тут капітан зламався? Привіз інструменти й домашню настоянку від Олени Миколаївни — будемо ставити хлопця на ноги!

​— Так, ну що тут у вас? — тато Асі скептично оглянув гіпс Максима. — Капітан на якорі? Нічого, зараз ми з тебе зробимо не просто футболіста, а справжнього майстра на всі руки. Поки ноги не ходять, руки мають працювати!

​Ася лише встигла перезирнутися з Максимом. Вона знала цей тон батька — Олександр Петрович перейшов у режим «господарського десанту».

​Наступні кілька годин перетворилися на інтенсивний курс виживання. Поки Ася намагалася відбитися від повідомлень Артура (який, як виявилося, просто хотів уточнити час зйомки на стадіоні), Олександр Петрович розібрав на запчастини змішувач у ванній і змусив Максима його збирати.

​— Тату, ну він же з гіпсом! — намагалася втрутитися Ася.

— Гіпс на нозі, а не на голові, Асю! — відрізав Олександр Петрович. — Максе, тримай ключ на десять. Бачиш цю прокладку? От через неї в тебе бюджет і витікає, як вода в пісок. У сім’ї все має бути справним: і почуття, і крани.

​Максим, який спочатку нервував через ревнощі та непроханих гостей, раптом захопився. Робота руками дивно заспокоювала.

​— Знаєте, Олександре Петровичу, — мовив Максим, затягуючи гайку, — я думав, що без футболу я ніхто. А виявилося, що навіть сидячи на стільці можна бути корисним.

​— Золоті слова, сину, — тато Асі поплескав його по плечу. — Головне — не давати собі заіржавіти. Ні в спорті, ні в житті.

​Коли Олександр Петрович нарешті поїхав, залишивши після себе ідеально працюючу сантехніку та купу порад, у квартирі знову настав спокій. Максим відклав інструменти й подивився на Асю.

​— Вибач за Артура, — тихо сказав він. — Я просто... я злякався, що поки я тут лагоджу крани з твоїм татом, ти там підкорюєш світ з кимось іншим.

​Ася підійшла до нього й сіла поруч, поклавши голову йому на плече.

— Світ великий, Максе. Але мій світ починається і закінчується в цій квартирі. З тобою, твоїм гіпсом і навіть з твоїм ревнивим характером. До речі, тато сказав, що ти — найкращий учень, якого він бачив.

​Максим усміхнувся і дістав телефон.

— Я написав тітці Насті, що готовий взяти ще один проект. Аналітику для їхнього нового порталу. Раз я тепер "майстер", то треба заробляти на нормальний кран у кухні, щоб твій тато наступного разу приїхав просто на чай.

​Ася засміялася. Вони сиділи в темряві, освітлені лише своєю настільною лампою, і відчували, як цей шторм — з травмою, ревнощами та батьківськими візитами — зробив їх ще міцнішими.

​— Знаєш, — прошепотіла Ася, засинаючи. — А тато Артура навіть не бачив. Він сказав, що "капітан" — це назавжди.