Розділ 8: Ціна капітанської пов’язки

Понеділок почався з холодного душу. Поки Ася збирала речі до Львова, намагаючись не дивитися Максимові в очі, сам капітан стояв у кабінеті тітки Насті. На столі лежав його вчорашній звіт, поцяткований червоними виправленнями.

​— Це що, Максе? — Настя кинула папку на стіл. — Ти переплутав маркетингову стратегію з розстановкою гравців на полі? Тут помилки в кожному другому рядку.

​— Настю, вибач, у нас були вирішальні тренування, я доробляв звіт вночі... — почав Максим, але тітка перебила його помахом руки.

​— Мені байдуже, коли ти його робив. Я плачу тобі 100 доларів не за втому, а за результат. Ти хотів бути дорослим і незалежним? Дорослі вміють розставляти пріоритети. Якщо до п'ятниці ти не виправиш усе і не запустиш рекламну кампанію, ми прощаємося. Мені в офісі не потрібен капітан, який спить на клавіатурі.

​Максим вийшов із кабінету, відчуваючи, як усередині все кипить. В суботу — фінал. А в офісі — завал. Він зрозумів: він просто не стягує обидві ролі одночасно.

​Субота настала швидше, ніж він очікував. Ася вже була у Львові, надсилаючи повідомлення: «Я вірю в тебе! Забий цей гол за нас двох!».

​Матч був запеклим. На 70-й хвилині Максим отримав м’яч і пішов у прорив. Він бачив лише ворота. Удар! Гол! Стадіон вибухнув, але сам Максим не встиг приземлитися. Захисник суперників влетів йому прямо в опорну ногу. Хрускіт був чутний навіть на трибунах.

​— Кеп! Максе! — Ден першим підбіг до нього.

​Максим лежав на газоні, стиснувши зуби від болю. Він забив свій гол. Він виграв кубок. Але ціною була його нога.

​Через два дні Ася повернулася зі Львова. Вона влетіла в квартиру з дипломом «Кращого молодого журналіста» в руках, але одразу впустила сумку.

​Максим сидів на тому самому новому дивані, на який вони так довго збирали гроші. Його нога була в гіпсі, а навколо лежали ноутбук і роздруковані таблиці тітки Насті.

​— Боже, Максе! — вона підбігла до нього, опускаючись на коліна. — Що лікарі кажуть?

​— Розірвані зв'язки, — глухо відповів він, намагаючись усміхнутися. — Мінімум два місяці без футболу. Зате... тітка Настя задоволена. Я виправив звіт, поки лежав у лікарні. Вона навіть виписала премію за «стійкість».

​Ася дивилася на нього — свого пораненого капітана, який навіть з гіпсом намагався працювати, щоб забезпечити їхнє життя.

​— Знаєш, — вона ніжно погладила його по щоці. — Гнатюк поставив мені «відмінно» і сказав, що я маю талант. Але жодна стаття у світі не варта того, щоб ти так страждав. Тепер я буду твоїм капітаном. Поки ти не встанеш на ноги, я готую їжу, а ти... ти просто будь поруч.

​Максим пригорнув її до себе. Телевізор, який принесли хлопці, показував повтор його переможного голу. Це був тріумф, але з гірким присмаком. Вони нарешті зрозуміли: бути разом — це не тільки ділити перемоги, а й разом вчитися ходити, коли один із них падає.

Максим відклав ноутбук убік. Його обличчя було блідим, а в очах читалася втома, яку неможливо було приховати за жартами про «вимушену відпустку».

​— Асю, вибач, що я в такому вигляді зустрів твій тріумф, — промовив він, кивнув на її диплом зі Львова. — Ти молодець. Правда. Я знав, що ти підкориш той медіа-форум.

​— Максе, припини, — Ася обережно взяла його за руку. — Ти забив вирішальний гол. Ти приніс команді кубок. Весь університет тільки про це й говорить! Ден дзвонив мені кожну годину, поки я була в потязі.

​— Кубок — це добре, — Максим зітхнув, дивлячись на свою нерухому ногу. — Але тітка Настя... Вона бачила матч. Вона прийшла до мене в лікарню. Знаєш, що вона сказала?

​Ася затамувала подих.

​— Вона сказала, що я — професіонал, бо здав звіт вчасно навіть із лікарняного ліжка. Але вона також сказала, що капітан, який не береже себе, — це поганий стратег. Вона залишила мене на роботі, але тепер я маю працювати лише віддалено. Жодних поїздок, жодних активних зйомок. Тільки аналітика.

​Ася відчула, як у горлі став ком. Для Максима, який звик до руху, до стадіону, до адреналіну, це було справжнім ув'язненням.

​— Ми впораємося, — твердо сказала вона. — Я тепер штатна журналістка. Мій гонорар зріс. Твоя зарплата від Насті нікуди не зникла. Ми купимо тобі найзручніше крісло для роботи. Я буду твоїми ногами, а ти... ти будеш моїм натхненням.

​Вона піднялася, дістала з коробки ту саму яскраву кавоварку і заварила першу каву в їхньому новому статусі «домашнього штабу».

​— Знаєш, що я зрозуміла у Львові? — Ася поставила чашку перед Максимом. — Що успіх — це круто, але він нічого не вартий, якщо вдома на тебе не чекає хтось із гіпсом чи без. Ми тепер не просто студенти, які грають у дорослих. Ми — родина, яка проходить через свій перший справжній шторм.

​Максим усміхнувся — вперше за цей вечір щиро і тепло. Він пригорнув Асю до себе, і вони разом дивилися на вогні міста за вікном. У кишені Асі знову завібрував телефон — чергове редакційне завдання. У Максима на екрані світилася нова таблиця від Насті.

​Ритм їхнього життя змінився. Він став повільнішим, складнішим, але набагато глибшим. Капітан був на лаві запасних, але його головний матч — за спільне майбутнє — тільки починався.