Розділ 5: Капітан на лаві запасних

Нічне місто пролітало повз вікна машини розмитими вогнями. Максим міцно стискав кермо. Він знав, що приїхати о другій годині ночі до будинку Олександра Петровича — це або божевілля, або єдиний шанс.

​Коли він загальмував біля знайомого під’їзду, у вікнах Асі було темно. Серце калатало десь у горлі. Він вийшов із машини, тримаючи в руках свій старий футбольний м’яч — той самий, яким колись у школі ненавмисно розбив їй серце, а потім і завоював його.

​Максим розмахнувся і легенько кинув м’яч у скло на другому поверсі. Тихий, глухий звук: «Бам».

Нічого.

Він кинув ще раз, трохи сильніше. «Бам».

​Нарешті штора смикнулася. Ася з’явилася у вікні. Її обличчя було блідим у світлі вуличного ліхтаря. Вона розгублено дивилася вниз, не вірячи своїм очам. Максим приклав руку до серця і вказав на двері під’їзду.

​Але не встигла Ася навіть поворухнутися, як двері під’їзду з гуркотом відчинилися. На ганок вийшов Олександр Петрович. Він був у домашньому халаті, але його погляд був гострішим за будь-який шип на футбольних бутсах.

​— Ти що тут влаштував, капітане? — голос тата Асі прогримів на весь двір. — Хіба я не ясно сказав твоєму батьку, що тобі тут не раді?

​Максим не відвів погляду. Він зробив крок вперед, ставши прямо перед чоловіком, який був для нього авторитетом.

— Олександре Петровичу, я прийшов не сперечатися. Я прийшов визнати, що я — дурень. Я грав не за правилами, бо боявся програти в її очах. Я хотів бути капітаном, який може все сам, а виявився просто хлопчиськом, який заблукав. Можете вдарити мене, можете вигнати... але я не піду, поки вона не почує правду.

​Батько Асі мовчав довгу хвилину, вивчаючи Максима. Він бачив його виснаження, його щире каяття.

— Правду кажеш? — Олександр Петрович схрестив руки на грудях. — Ну то кажи. Тільки так, щоб я не пошкодував, що не викликав поліцію.

​Ася стояла на балконі, затамувавши подих. Вона бачила тата і Максима, бачила цей м’яч на асфальті.

​Максим зрозумів: це його останній «штрафний». Він дістав із кишені той самий пошарпаний блокнот, який Ася колись забула в бібліотеці.

​— Асю! — вигукнув він, дивлячись угору, ігноруючи сусідів, які вже почали визирати з вікон. — Ти писала тут: «Капітан не той, хто ніколи не падає, а той, хто знає, заради кого варто піднятися з бруду»!

​Він почав читати вголос її власні вірші — ті самі, які вона присвятила йому в першій частині. Його голос тремтів, але звучав на весь двір:

— «Моє серце — це поле, де ти — єдиний гравець...» Я облажався, Асю! Я взяв той конверт, бо боявся, що не дам тобі того, на що ти заслуговуєш. Але я ніколи, чуєш, ніколи не зраджував тебе в серці!

​Ася відчула, як сльози нарешті потекли по щоках. Це був її Максим. Не «зірка», не «охоронець», а її Макс — незграбний у своїх почуттях, але відчайдушно відданий.

​Вона вибігла з під’їзду, промайнувши повз здивованого батька, і влетіла в обійми Максима.

— Ти божевільний, — прошепотіла вона, зариваючись обличчям у його куртку. — Всі сусіди тепер знають твої «секрети».

​— Нехай знають, — Максим міцно притиснув її до себе. — Головне, що ти знаєш.

​Олександр Петрович подивився на них, підняв із землі м’яч і важко зітхнув.

— Ну що за молодь... Квартиру вони хочуть... — він похитав головою, але на його обличчі з’явилася ледь помітна схвальна посмішка. — Заходьте вже в хату. Будемо чай пити. І щоб ніяких Крістін більше в моєму домі не згадували!

Поки нічне повітря біля будинку Асі здригалося від зізнань Максима, у вітальні родини капітана панувала напружена тиша. Віктор, батько Максима, сидів у кріслі, обхопивши голову руками. Поруч, на дивані, вмостилася його рідна сестра — Настя.

​Настя завжди була «прогресивною» тіткою: успішна бізнес-леді, яка звикла вирішувати проблеми одним дзвінком. Вона спостерігала за братом із легким докором у погляді.

​— Вікторе, ну ти як із минулого століття, — нарешті порушила тишу Настя, покручуючи в руках телефон. — Навіщо було доводити хлопця до такого стану? Охоронцем у нічному клубі? Серйозно?

​— Він хотів самостійності, Настю. Я не міг просто дати йому гроші на квартиру, він мав зрозуміти ціну речей, — глухо відповів Віктор.

​Настя зітхнула і похитала головою.

— Ціну він зрозумів, але ледь не втратив дівчину. Я ж казала йому ще два тижні тому: «Максе, не лізь у ті борги до колишніх. Працюй на мене». У мене в агентстві якраз потрібен був хлопець, який розбирається в спортивному маркетингу. Я б йому спокійно перераховувала 100 доларів на місяць на карту — просто за віддалену допомогу з сайтом. Це б покрило половину оренди, і ніяких нічних змін!

​Віктор підняв голову, здивовано дивлячись на сестру.

— Ти йому це пропонувала?

​— Пропонувала! — Настя розвела руками. — Але твій син — копія тебе. «Я сам, я капітан, я не буду брати гроші у родичів». Гордий занадто. От і догрався, що Крістіна вирішила стати його «спонсором». А тепер бідна дитина під вікнами вірші читає, замість того щоб просто перевірити баланс на карті.

​Віктор лише важко зітхнув.

— Він хотів довести Асі, що він дорослий чоловік. А дорослі чоловіки часто роблять найбільші дурниці, намагаючись виглядати сильними.

​— Ну, сподіваюся, Ася розумніша за вас обох, — підсумувала Настя, підводячись. — Якщо вона його пробачить, я свою пропозицію не забираю. Нехай працює на мене. 100 доларів — це не подарунок, це зарплата. І Марія Павлівна в гуртожитку нехай спить спокійно — з такою «підтримкою» вони з Асею швидко з’їдуть у власне гніздечко.

​Настя підійшла до вікна, дивлячись на нічне місто.

— Головне, щоб він тепер не забув подякувати сестрі свого тата, яка була готова підстрахувати його ще до того, як усе розвалилося.

Максим не хотів відпускати Асю ні на мить, але наполегливий рингтон змусив його дістати телефон. На екрані світилося: «Батько».