Розділ 4: Ціна правди

Минуло кілька днів. Максим майже зник із радарів. Його повідомлення стали короткими, як звіти: «Цілую», «Зайнятий», «Скоро побачимось». Я намагалася зосередитися на роботі в онлайн-журналі, але серце було не на місці. Моє перше серйозне завдання — репортаж про нічне життя міста — стало фатальним.

​Близько другої ночі ми з фотографом проходили повз елітний нічний клуб «Арена». Раптом я завмерла. Біля входу, у чорній формі охорони, стояв хлопець. Високий, широкоплечий, із до болю знайомим профілем.

​Це був Максим.

​Він виглядав виснаженим, під очима залягли глибокі тіні. Він щось різко пояснював якомусь відвідувачу, а потім стомлено потер перенісся. Моє серце розірвалося на шматки. Мій капітан, замість того, щоб відпочивати перед тренуванням, стояв тут усю ніч.

​Я хотіла підбігти до нього, але в цей момент до входу під’їхав знайомий червоний автомобіль. Крістіна.

​Вона вийшла з машини, підійшла до Максима й простягнула йому якийсь конверт. Він спочатку відштовхнув її руку, але вона щось прошепотіла, і він, зрештою, забрав його, швидко сховавши в кишеню.

​Я відчула, як світ навколо мене почав обертатися занадто швидко.

​— Асю? — почувся солодкий голос. Крістіна помітила мене. Вона підійшла ближче, поки Максим відволікся на іншого гостя. — Ой, ти все побачила? Бідний Максик... Він так відчайдушно намагається знайти гроші на ту вашу квартиру, що мені стало його шкода. Я просто вирішила йому «позичити» трохи. Ви ж студенти, вам важко.

​Вона посміхнулася так, ніби зробила найбільше благодіяння у світі.

​Я відчула, як усередині мене щось тріснуло. Це було не просто про гроші. Це було про те, що він приховав це від мене, прийнявши допомогу від людини, яка мріяла нас розсварити.

​— Знаєш що, Крістіно? — я подивилася їй прямо в очі, і мій голос був твердим, як ніколи. — Дякую. За те, що показала, як далеко ви обидва готові зайти. Але мені твої гроші не потрібні. І його «жертви» такою ціною — теж.

​Максим нарешті побачив мене. Його обличчя вмить зблідло.

— Асю! Це не те, що ти думаєш... Я просто...

— Я все бачила, Максе, — перебила я його. — Ти виснажуєш себе, береш гроші в неї й брешеш мені. Це не те кохання, про яке я писала у своєму блоці.

​Я повернулася до Крістіни.

— Передай Максимові, що я переводжуся на вільне відвідування. Мені треба побути вдома, у батьків. Олександр Петрович і Олена Миколаївна будуть раді мене бачити. А тобі, Максе... просто скажи «бувай». Бо я не можу бути з людиною, яка не довіряє мені настільки, щоб бути чесною.

​Я розвернулася і пішла в темряву, не озираючись. Позаду я чула, як Максим кричав моє ім'я, але я вже не слухала.

​Через годину Максим таки прийшов до гуртожитку. Він був настільки виснажений роботою, стресом і цією сценою, що коли я відчинила двері, він просто впав на коліна, а потім безсило притулився до одвірка. У його руці були затиснуті ключі з брелоком у формі футбольного м'яча.

​— Квартира... Асю... я знайшов... — прошепотів він і просто заснув, не встигнувши договорити.

​Він так і залишився спати на порозі, стискаючи ці нещасні ключі, які мали стати нашим щастям, а стали причиною нашої найбільшої розлуки.

Дорога додому в автобусі здавалася вічністю. Кожна мить перед очима стояв Макс — виснажений, із тими ключами в руках, і Крістіна, яка тріумфувала. Ася дивилася у вікно на миготливі ліхтарі й відчувала, як усередині вигорає щось дуже важливе.

​Коли вона переступила поріг рідного дому, Олена Миколаївна одразу все зрозуміла. Матері не потрібні слова — вона побачила все по згаслих очах доньки.

​— Доню, що сталося? Ви ж мали переїжджати... — мама обійняла її, забираючи сумку.

​Ася не витримала. Вона розповіла все: про нічну роботу Максима, про його виснаження, про брехню і про той проклятий конверт від Крістіни. Вона плакала на кухні, а Олександр Петрович слухав це, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.

​— Отже, капітан вирішив грати в самостійність через чорний хід? — глухо промовив батько. — І прийняв допомогу від тієї дівчини?

​Олександр Петрович не став чекати ранку. Він вийшов на балкон і дістав телефон. Його палець впевнено натиснув на номер батька Максима.

​— Алло, Вікторе? — голос тата Асі був холодним і сталевим. — Твій син щойно довів мою доньку до сліз. Ні, не по телефону. Вона вдома, повернулася. Твій «герой» вирішив, що гроші від колишньої — це краще, ніж правда коханій дівчині. Ти знав, що він працює ночами охоронцем, поки ти думаєш, що він на тренуваннях?

​На тому кінці запала важка тиша. Батько Максима, Віктор, явно нічого про це не знав.

​— Я не хочу, щоб вони бачилися найближчим часом, — продовжив Олександр Петрович. — Ася переходить на вільне навчання. Їй треба прийти до тями. А ти розберися зі своїм капітаном. Бо якщо він не навчиться цінувати довіру зараз — у великому спорті йому робити нічого.

​Він поклав слухавку і повернувся до кімнати. Ася сиділа на дивані, закутана в теплий плед.

— Тату, навіщо ти подзвонив? — тихо запитала вона.

​— Тому що чоловіки мають відповідати за свої вчинки, Асю. Максим хотів бути дорослим? Тепер йому доведеться відповідати перед двома родинами.

​Тієї ночі в будинку Максима теж було неспокійно. Віктор чекав сина у вітальні. Коли Максим, ледь тримаючись на ногах, увійшов до квартири, батько просто поклав на стіл свій телефон.

— Пояснюй, сину. І краще почни з того, чому батько твоєї дівчини дзвонить мені зі словами, що ти зрадив її довіру заради пачки грошей від Крістіни.

​Максим відчув, як земля остаточно йде з-під ніг. Він хотів як краще. Він хотів побудувати їхній світ. А натомість — зруйнував усе, що Ася так бережно описувала у своєму блокноті.

Віктор, батько Максима, стояв навпроти сина. Він не кричав, і це було найстрашнішим. Його мовчання тиснуло сильніше за будь-які слова.

​— Тату, я просто хотів квартиру… — голос Максима здригнувся. — Я хотів, щоб ми були незалежні. Щоб Марія Павлівна не вказувала нам, як жити.