Розділ 1: Початок вищої ліги

Перше вересня в університеті зовсім не було схоже на шкільні лінійки з бантами та квітами. Тут панував хаос, драйв і запах міцної кави, що розносився звідусіль. Ася стояла перед величним корпусом журналістського факультету, міцно тримаючи в руках новенький планшет. Вона більше не була тією сором’язливою дівчиною з блокнотом, але всередині все одно все стискалося від передчуття чогось невідомого.

​— Гей, журналістко! Ти чого застрягла на старті? — знайомий голос змусив її миттєво обернутися.

​Максим під’їхав до входу на своєму новому байку. Він виглядав неймовірно: у темно-синьому університетському бомбері з логотипом «Левів», зі скуйовдженим вітром волоссям та впевненою посмішкою. Він зняв шолом і підморгнув їй.

​— Максе! — Ася підбігла до нього, і він підхопив її на руки, кружляючи прямо посеред натовпу студентів.

— Ну як ти? Готова підкорювати цей університетський світ? — він пригорнув її до себе, ігноруючи погляди дівчат-першокурсниць, які вже почали шепотітися про «того самого красеня-форварда».

​— Поки що я готова лише знайти потрібну аудиторію і не заблукати, — засміялася Ася. — А ти вже бачився з тренером?

​Обличчя Максима стало серйознішим.

— Так, зранку. Тут все по-іншому, Асю. Це вища ліга. Конкуренція божевільна, а тренер не пробачає навіть секундної слабкості. Сьогодні приїдуть скаути з національної збірної. Якщо я покажу себе — це квиток у професійний футбол.

​Ася відчула легкий укол тривоги. Вона знала, як сильно він про це мріяв, але тепер їхні світи почали розходитися у різні боки кампусу.

​— Ти впораєшся. Ти ж мій капітан, — вона ніжно торкнулася його руки.

— Завжди, — відповів він, поцілувавши її в чоло. — Зустрінемося після пар у нашій кав'ярні?

​Він знову надів шолом і поїхав у бік стадіону, а Ася залишилася стояти на порозі свого нового життя. Вона відкрила свій блог, який вже мав чимало підписників після її першої книги, і написала перший рядок:

«Студентські роки — це коли ти сама обираєш чорнило для свого наступного розділу. І мій розділ починається зараз».

Вересень пролетів як один день, за ним промайнула дощова осінь і засніжений січень. Студентське життя виявилося набагато стрімкішим за шкільне. Сесія, перші журналістські розслідування Асі та виснажливі тренування Максима забирали майже весь час.

​Ася сиділа в університетській бібліотеці, оточена стосами підручників, коли на екран її телефону прийшло сповіщення. Календар нагадав: до 14 лютого залишилося всього кілька днів.

​«Як скоро...» — промайнуло в її голосі. Здавалося, лише вчора Максим витоптував зізнання на снігу під її вікном, а вже сьогодні вони готуються святкувати свій другий День Валентина, але вже в новому статусі.

​Вона відкрила їхній спільний чат. Максим знову був на базі — перед святами у команди був важливий виїзд.

— Максе, ти пам’ятаєш, який сьогодні день? — швидко надрукувала вона.

— Пам’ятаю, — відповідь прийшла миттєво. — Сьогодні вівторок, і я вже дві години мрію про твій голос. А ще я знаю, що до нашого дня залишилося всього нічого. Ти вже готуєш новий розділ?

​Ася посміхнулася. Вона справді готувала щось особливе. Університетська газета оголосила конкурс на найкраще есе про сучасне кохання, і вона знала, чия історія має там бути. Але цього року все було складніше. У місті з'явилися афіші великого матчу, який призначили саме на вечір 14 лютого.

​«Вища ліга вимагає жертв», — згадала вона слова Максима.

​Вона подивилася на календар у телефоні.

— Залишилося зовсім трохи, — прошепотіла вона. — Сподіваюся, цей Валентин буде не про футбол, а про нас.

​Вона ще не знала, що Максим уже домовився з Деном та Андрієм про план, який перевершить усе, що було в школі. Студентські роки навчили їх масштабів, і цей День закоханих мав стати початком чогось значно серйознішого, ніж просто побачення.

Тим часом, далеко від бібліотечних полиць, Максим, Ден та Андрій, який теж вступив до цього міста, але на економічний факультет, сиділи в порожній роздягальні університетського стадіону. На дошці замість тактичних схем красувався накиданий Максимом план.

— Отже, пацани, — Максим обвів їх поглядом. — Це не шкільна роздягальня. Це — університетський стадіон. І сюрприз для Асі має бути... відповідним.

— Так, кеп, ми зрозуміли, — Андрій, який тепер здавався ще більшим на тлі університетського реквізиту, кивнув. — Мій джип вже переобладнаний під мобільну звукову систему. Тимко з нами, якщо що, і він притягне генератор.

— А я? — Ден посміхнувся. — Я як завжди — відповідальний за моральну підтримку і відволікання ворогів. Тобто, за те, щоб Ася не здогадалася раніше часу. У мене є ідея з квітами. Багато квітів.

​Максим дістав свій телефон і показав їм фотографії з різних форумів: світлові інсталяції, піротехнічні фонтани, екрани з проекціями.

— Ми повинні задіяти трибуни. Проектор. І музику. Ту саму. Її улюблений трек. Це має бути її ніч.

​Несподівана валентинка:

​Наступного дня Ася сиділа на лекції з історії журналістики, коли її телефон завібрував. Вона кинула погляд: повідомлення від невідомого номера. Це була фотографія. На ній — її книга, розкрита на сторінці, де Максим вперше прочитав вірш. А в чаті — лише одне слово: «Капітан».

«Хто це?» — подумала вона. Максим ніколи б так не зробив, це було надто... анонімно.

​Ця валентинка змусила її напружитися. Вона показала її Каті, яка сиділа поруч.

— Це точно не Максим, — Катя нахмурилася. — Його стиль — це прямота. Може, хтось із фанатів твоїх книг?

​Ася спробувала відкинути цю думку. Але ввечері, коли вона розповіла Максиму про це, його посмішка зникла.

— Капітан? — голос Максима став на кілька тонів нижчим. — Який ще капітан? У нас тут один капітан, Асю.

​Він намагався це приховати, але Ася відчувала його ревнощі. Студентські роки принесли не тільки нові можливості, а й нові сумніви.

​14 лютого: Вибір капітана: