— 60.

Ранок прийшов тихо. Тепле сонячне проміння повільно ковзало по підлозі, пробиваючись крізь напіввідчинене вікно, а легкий весняний вітер приносив до кімнати аромат квітучого жасмину.

Вівіен розплющила очі не одразу. Вона ще кілька хвилин лежала, прислухаючись до незвичної тиші. Такої тиші, в якій більше не чатувала небезпека. 

Потім її увагу привернув інший запах. Теплий. Солодкуватий. Кориця.

Вона ледь усміхнулася.

Накинувши на себе одну з білих сорочок Дейрана, що сягала їй майже до колін, Вівіен босоніж вийшла з кімнати. Дерев'яна підлога була ще прохолодною після ночі, а сонце вже заливало золотом маленький будинок, який вони останнім часом усе частіше називали своїм домом.

З кухні долинав підозрілий гуркіт.

Вона сперлася плечем об дверний отвір і завмерла, щоб не зіпсувати мить.

Дейран стояв до неї спиною, повністю зосередившись на чомусь, що відчайдушно намагався вимішати в мисці. Його рукави були закочені майже до ліктів, темне волосся безладно спадало на чоло, а на щоці виднілася біла смужка борошна.

Вперше за весь час, відколи вона його знала, він не був капітаном. Він був просто чоловіком, який уперто намагався спекти сніданок.

— Не смійся, — промовив він, навіть не обертаючись.

Вівіен здивовано звела брови.

— Я ще нічого не сказала.

Дейран нарешті повернувся до неї й приречено зітхнув.

— Але збираєшся.

— Збираюся.

Вона не втрималася й розсміялася.

— Це був сюрприз, — буркнув він, демонстративно схрестивши руки.

— Судячи з запаху, сюрприз ще живий.

— Ледь.

Вівіен підійшла ближче й обережно провела пальцем по його щоці, стираючи борошно. Її рука вже хотіла відсторонитися, але Дейран легко перехопив долоню. Не поспішаючи, підніс її до губ і залишив теплий поцілунок на кінчиках пальців.

Колись навіть такий жест здавався їм підстуним. Тепер він був таким природним, ніби існував між ними завжди.

— Знаєш, — тихо промовив він, не відпускаючи її руки. — Я довго думав, яке диво сталося зі мною.

— І яке ж?

Його усмішка стала майже хлопчачою.

— Виявилося, що ніякого.

Вівіен здивовано нахилила голову.

— Просто одного дня в моєму житті з'явилася ти.

Вона закотила очі, намагаючись приховати усмішку.

— Це була найгірша романтична фраза, яку я коли-небудь чула.

— Серйозно?

— Безумовно.

— Шкода. Я репетирував її майже тиждень.

— Тоді добре, що ти капітан військового легіону, а не поет.

— Це зараз було дуже боляче.

Вона лише тихо засміялася й, ставши навшпиньки, коротко поцілувала його.

— Зате дуже щиро.

Після сніданку вони вийшли до саду.

Трава ще блищала від роси, а молоді яблуні тихо шуміли під ранковим вітром. Біля невеликої стежки росло деревце, яке вони посадили півроку тому – того дня, коли вони провели обряд для зміцнення звязку.

Воно ще було зовсім молодим. Тонкий стовбур легко гойдався від кожного подиху вітру, але на його гілках уже розпускалося свіже листя. Вівіен провела пальцями по одному з листочків.

— Думаєш, воно виросте великим?

— Якщо ти не забудеш його поливати.

Вона усміхнулася.

— Чому саме я?

— Бо я забуду.

— Ти ж капітан, хіба це не означає – відповідальність?

— Саме тому.

Вона тихенько пирхнула.

— Тобто за долю магів ти відповідаєш, а про дерево забудеш?

— Це інше. Дерево – це вже відповідальність значно серйозніша.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Брехун.

— Абсолютно.

Дейран засунув руку до кишені й дістав маленьку дерев'яну фігурку. Незграбну, трохи криву. Занадто широку в плечах і смішно маленьку в талії.

Вівіен довго розглядала її, а потім повільно підняла очі.

— Це що?

— Це ти.

Вона мовчала ще кілька секунд.

— Я настільки крива?

— Ні. Просто різьбити по дереву значно складніше, ніж битися з чудовиськами.

— Ти жодного разу не сказав, що вмієш різьбити.

— Бо не вмію.

Вона розсміялася так голосно, що з найближчого дерева злетіла зграйка горобців. Потім обережно притиснула фігурку до грудей.