— 59.

Полігон майже спорожнів. Сонце вже давно сховалося за дахами академії, залишивши після себе лише помаранчеву смугу на обрії. Кам'яні плити поволі хололи після денної спеки, а вітер ганяв протяги між тренувальними дерев'яними мішенями. Ранґі ніколи за таким не спотерігала, завжди вважала це, марною  тратою часу. Та останнім часом, чомусь її увага зациклювалася саме на таких “нісенітницях”, які вимагали марного витрачання часу. 

Хауно сиділа на дерев'яній лавці, ліктем лівої руки спираючись на коліно а в правій руці повільно крутила невеликий кинджал. Не для тренувань, просто так легше було думати. Кроків вона не почула. Думок було забагато. Особливо за Іліаса. 

“Краще я б цього не бачила”, — вона щиро вважала, що їй би було значно простіше, не бачити Денела, який валявся в цілительській, а тепер раптово взяв відпустку так і не прийшовши до тями. 

— Гарне місце, щоб ховатися від людей.

Хауно навіть не здригнулася. Чи ховалася вона? Точно ні. Не було від кого, а думки знайдуть її всюди. 

— Я не ховаюся.

— Тоді чому сидите тут сама?

Хауно підняла очі. Ренш стояв за кілька кроків. Як завжди рівний. Руки в кишенях. Завязана на голові регламентна тканинна пов’язка яку він здавалося не знімав навіть у купальні, чорна сорочка, застебнута під саме горло, щтани та чоботи до колін. Здавалося він не зраджував своєму єдиному стилю ніколи. 

— Не знала, що викладачі після заходу сонця патрулюють полігон.

— Не патрулюють.

Він підійшов ближче й сперся плечем об дерев'яний стовп.

— Я вас шукав.

Вона тихо пирхнула.

— І знайшли.

— Знайшов.

Запала тиша. Не було ніяковості, але і ясності. Хауно уникала його після завершення свого покарання, а коли Вівіен покинула академію так взагалі їй стало некомфортно в цих стінах знаходитися. Історія із Іліасом також була неясною – офіційно раптово захворів і взяв “перерву” відправившись на лікування  незрозуміло куди. Точніше його відправили незрозуміло куди, і те що вона бачила на власні очі, зовсім не клеїлося із “офіційною” версією викладачів. 

— Я закрив вашу дисциплінарну справу.

Хауно перевела на нього погляд.

— Просто так? — її права брова смикнулась. 

— Ні.

Він був втіленням граційного спокою та впевненості. Такі чоловіки мали свою харизму, і цим притягувати увагу жіночої статі,  і якби Хауно мала трішки інше відношення до власного життя, вона цілком би задумалась над вигідною партією.  

— Тоді чому? — не з цікавості вона запитала, відчула, що має запитати, хоча відповідь не надто її цікавила. 

— Бо вона була неправильною.

Кілька секунд вона мовчала.

— Ви ж навіть не знаєте, що тоді сталося.

— Знаю достатньо.

Вона всміхнулася кутиком губ. Розмова була дивною. Вітер повільно пройшовся полігоном, легко тріпочучи її волосся.

— Вода Осіріса не реагує на тих, хто говорить неправду про власну магію. — Хауно мовчала, слухала викладача. — І ще я знаю, що чотири захисні артефакти не пробивають випадково.

— То чому не доповіли?

— Кому?

— Комусь.

— А навіщо?

Вона насупилася.

— Це ж ваша робота. 

— Моя робота – навчати майбутніх курсантів які мають зайняти свою позицію в легіоні. 

Він повернув голову. Хауно відвела погляд. Дивне відчуття осіло в грудях. Незручне.

— А як же накази? Розслідування? Визнання провини?

— Не кожна правда належить тому, хто ставить питання.

Хауно дивилася на нього довго. Надто довго. Потім опустила очі на кинджал у своїх руках. Пальці перестали його крутити, вона сховала кинджал у піхви підвелась й тихо промовила йдучи повз нього:

— Ви дивний.

Ренш усміхнувся.

— Я вже це чув. Не новина. 

Вона йшла все далі й далі від полігону, аж поки не зайшла в крило гуртожитку. 

— Він дуже дивний...

Хауно притулилася спиною до найближчої стіни, пальці самі потягнулися до внутрішньої кишені куртки. Невеликий чорний медальйон ліг у долоню. Без жодного символу, звичайний для будь-кого. Хауно провела по ньому великим пальцем. Мить. На гладкій поверхні на секунду проявилася тонка срібна руна яка спалахнула, перетікаючи у лінію, що була закручена в спіраль. Медальйон, це було всім, що залишилося від людини, що була для неї найдорожчою.

Вона швидко стиснула медальйон у кулаці.

— Час без тебе перетворився на вічність. 

Руна згасла.

Далеко за мурами академії, на іншому кінці королівства, у старому маєтку, давно викресленому з карт, хтось повільно розгорнув важку книгу в чорній шкіряній палітурці. Пожовклі сторінки тихо зашелестіли. На одній із них, просто посеред намальованої спіралі, почало проступати світло. Чорна спіраль.