— 58.

Вечір повільно огортав столицю. З висоти палацової тераси місто скидалося на розсипані в темряві золоті іскри. Десь унизу шумів фонтан, легкий вітер колихав білі фіранки, а на круглому столику між ними стояла відкрита пляшка вина й два майже порожні келихи.

Вівіен відкинулася на спинку крісла й ліниво покрутила келих у пальцях.

— Я думала, королі не напиваються.

Елдран неквапливо зробив ковток.

— А королі що, не люди?

— Не знаю. Мені завжди здавалося, що вони вечеряють із міністрами, читають державні звіти й вигадують нові податки.

— Це теж роблю.

— І коли ви встигаєте жити?

Він усміхнувся.

— Ось зараз.

Вона засміялася зовсім не тихо і зовсім щиро.

— Якщо чесно... я вас зовсім інакшим уявляла.

— Старішим?

— Нестерпнішим.

— Це вже образливо.

— Самовпевненішим.

— І це теж образливо.

— Зарозумілішим.

— Добре, цього разу погоджуся.

Вівіен знову засміялася. Вино приємно зігрівало, а разом із ним зникала напруга, яку вона носила в собі останні дні. Чи навіть  роки. 

Елдран уважно дивився на неї.

— Тобі стало легше.

— Помітно?

— Значно.

Вона опустила погляд на келих. Чи то вино її розговорило чи з королем їй і справді було комфортно.

— Мабуть… — Запала коротка тиша. — Ви знаєте... я весь цей час була впевнена, що ненавиджу вас.

— А зараз?

— Зараз мені соромно.

— За що? — поцікавився Елдран. 

— За те, що втекла. Двічі.

— Тричі, — виправив він.

Вона здивовано підняла голову.

— Коли втретє?

— Коли вирішила тікати ще до того, як прочитала листа.

Вівіен кілька секунд мовчала, а потім тихо розсміялася.

— Добре... тричі.

Вона піднесла келих.

— За мої жахливі рішення.

— І за те, що вони все ж привели тебе сюди.

Келихи тихо дзенькнули. Ніч ставала прохолоднішою. Вівіен дивилася на зоряне небо, а думки вперто поверталися до одного й того самого.

До Дейрана. До їхньої угоди, нитки магії, до власного серця.

— Можна поставити дурне питання?

— Спробуй.

— Якби я погодилася...

Він одразу зрозумів.

— На весілля?

Вона кивнула.

— Ви були б хорошим чоловіком?

Елдран замислився лише на мить.

— Я дуже хотів би ним бути.

— Це не відповідь.

— Бо правильної відповіді немає, — відповів він їй щиро. 

Він поставив келих на стіл.

— Хорошим чоловіком тебе може назвати лише дружина. Не ти сам.

Вівіен мовчки дивилася на нього.

— І все ж...

— Я б старався.

Її губи ледь здригнулися.

— Ви небезпечний.

— Чому?

— Бо говорите правильні речі. Так відкрито і без прикрас. 

— А ти хотіла неправильні?

— Так було б простіше.

Вона теж поставила келих. Підвелася. Повільно підійшла до нього. Елдран навіть не ворухнувся. Вона зупинилася зовсім близько. Серце билося швидко.

"Може, це справді тільки магія… Може, якщо..."

Вона повільно піднялася навшпиньки. Між ними залишилося кілька сантиметрів. Елдран не зробив жодного руху назустріч. Лише дивився їй просто в очі. Ще мить. Вівіен застигла. Всередині щось боляче стиснулося. Не так. Все було не так. Вона повільно опустилася на п'яти й відступила на крок.

Елдран ледь усміхнувся.

— Не працює? — його іронія зовсім не кусала її.

Вона важко зітхнула.

— Не працює, — із жалем вимовила Вівіен. — Можливо... якби ви проявили ініціативу...

— Ти б жалкувала.

Вона підняла на нього очі.

— Ви навіть не спробували!

— Бо не хочу, щоб одного дня ти згадувала цей вечір і ненавиділа мене за нього.

Вівіен мовчала. Елдран повільно обіперся руками об кам'яну балюстраду.