— 57.

Кабінет капітана потонув у тиші.

Дейран ще раз перечитав останній рядок звіту, поставив підпис і відклав перо.

"Підозрюваного встановлено. Курсант Іліас Денел. Добровільно підтвердив факт передачі магії невідомій особі до вступу в академію. Під час спроби надати додаткові свідчення магічна мітка самознищилася. Курсант знепритомнів. Ознаки відповідають архівним матеріалам щодо організації «Чорна спіраль», ліквідованої двадцять років тому."

Дейран мовчки дивився на написане.

Лише одна сторінка, навіть не повна, але відчуття було таке, ніби він щойно відчинив двері до війни, про яку всі давно забули. Він підвівся, склав лист, запечатав його власною печаткою капітана й одним рухом відкрив портал. Чекати він не міг. Магія затріскотіла, і за мить він уже опинився по той бік порталу.

Тронна зала була майже порожньою. Король Елдран стояв біля карти королівства, щось обговорюючи з радником, але, помітивши портал, лише коротко кивнув.

— Капітане Олдріш, яка зустріч.

— Перепрошую за несподіваний візит, Ваша Величносте. — Дейран уклонився. — Мені потрібна термінова аудієнція наодинці. Це не може чекати.

Лише промовивши це, Дейран помітив її. Біля високого вікна стояла Вівіен. Світло ранкового сонця ковзало по світло-блакитній сукні, відкритих плечах, волоссю, яке вперше було зібране у зачіску й заколоте срібною шпилькою. На одну мить їхні погляди зустрілися. І він одразу ж відвів очі. Чи то від сорому, чи то від відчаю. Так було правильно. Так мало бути. Елдран це помітив.

— Вівіен.

Вона повернула голову.

— Зачекай на мене в саду. Це ненадовго.

— Добре.

Вона нічого не запитала. Лише легко вклонилася, як і належало леді, й спокійно покинула залу. За нею вийшли й радники. Двері зачинилися. Король перевів погляд на Дейрана.

— Слухаю.

Дейран мовчки простягнув звіт. Елдран швидко пробігся очима по рядках. З кожним абзацом його обличчя ставало дедалі серйознішим.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Але?

— Збігів забагато. Не можу сказати, що це випадковість.

Король дочитав останній рядок. Довго мовчав, обдумуючи всі останні події.

— Ти бачив мітку на власні очі?

— Так. — Дейран дістав із кишені аркуш, на якому власноруч відтворив побачений знак, і простягнув його королю. — Ось що було на його руці.

Елдран уважно подивився на знак.

— І вона зникла?

— На моїх очах.

Король відклав звіт і аркуш.

— Двадцять років тому мій батько був упевнений, що вирвав їх із корінням.

— Схоже, коріння виявилося глибшим.

Король повільно підійшов до вікна.

— Якщо вони повернулися...

Він не договорив. Не було потреби. Обоє чудово знали, що це означає.

— Я хочу дозволу продовжити розслідування, — спокійно сказав Дейран.

— Ні.

Дейран здивовано підвів голову. Такої відповіді він не очікував.

— Цим займуся я.

— Ваша Величносте...

— Це вже не місія академії. І легіони не повинні бути втягнуті в старі чвари корони. — Елдран обернувся. — Якщо ти маєш рацію... ця справа почалася задовго до того, як ти став капітаном. Ба більше — ще до нашого народження.

Кілька секунд вони мовчали.

— Дякую за службу, капітане. Далі я сам.

— Це мій обов'язок.

— Саме тому я й не хочу, щоб ти заходив далі.

Дейран коротко вклонився.

— Як накажете.

Він уже зробив кілька кроків до порталу, коли почув:

— І ще дещо.

Капітан обернувся.

— Вівіен зараз у саду. Вона чекає. І точно не мене.

Дейран завмер.

Елдран ледь помітно всміхнувся.

— Іди.

І капітан пішов, ледь стримуючись, щоб не зірватися на біг.

Сад зустрів його запахом троянд. Вівіен стояла біля невеликого штучного озерця, дивлячись, як вітер колише латаття. Вона почула його кроки. Але не обернулася.

— Король уже закінчив?

— Так.

Кілька секунд панувала тиша. Обом було ніяково.

— Я прийшов не через це.

— Важко не здогадатися.

Дейран повільно підійшов ближче, ніби кожен його крок міг їй зашкодити. Між ними залишилося кілька кроків.

— Вівіен...

Вона чекала.

— Я більше не буду тебе переконувати.