— 56.

Кабінет належав Кальду. Саме тут він навчав курсантів правильно користуватися кристалами. Кабінет був наповнений ранковим світлом, тишею і каяттям Іліаса.

Коли двері прочинилися, на порозі стояв капітан Олдріш. Сам.

Дейран поглянув на адепта. Його темне волосся було скуйовджене. Під очима залягли темні кола. Виглядав він так, ніби не спав кілька днів.

Побачивши Дейрана, хлопець помітно зблід.

— Я... — голос зрадницьки хрипнув. — Я хотів поговорити лише з вами.

Дейран кілька секунд мовчки дивився на нього, а потім рушив уперед, зачинивши за собою двері. Він сів не за викладацький стіл, а навпроти Іліаса.

Першим не витримав курсант.

— Ви вже знаєте?

— Про що саме?

— Про магію. — Він нервово дивився кудись убік. — Це був я.

— Поясни.

Іліас нервово потер долоні — рух, який ніби мав урятувати його від цієї розмови.

— Це сталося два роки тому. — Він криво всміхнувся. — Я провалив вступ. Удруге. Батько сказав не повертатися додому, доки не покращу свої вміння, щоб вступити. Сказав, що більше не оплачуватиме моїх спроб. Йому не потрібен син-нездара.

Дейран мовчав.

— Тоді до мене прийшов чоловік.

— Хто саме?

— Не знаю.

— Брешеш.

— Справді не знаю. — Іліас підняв голову. Він говорив щиро. — Я ніколи не бачив його обличчя. Він завжди приходив у масці.

Дейран відчув, як усередині щось напружилося. Саме так працювали вербувальники. Він чудово знав їхню тактику: не світитися, не залишати слідів, не знати зайвого.

— Що він запропонував тобі?

— Магію. Мені ж саме цього й бракувало для вступу.

— Просто так?

Іліас сумно всміхнувся.

— Ніхто нічого не дає просто так. Він сказав, що існує спосіб посилити резерв. Що я зможу вступити й узагалі забути про наш зв'язок. Він обіцяв допомогти, бо йому добре відомо, як система ламає життя. Казав, що мені лише потрібно буде допомогти йому пізніше.

— І ти погодився.

— Звісно. Я почувався на самому дні, — відповів він без виправдань. — Я хотів, щоб батько мною пишався. Тож він дав мені кристал. Я мав ходити на «вступ до академії», але поки що не подаватися. Мені потрібно було лише трохи зібрати магії з найкращих курсантів. Потім він дав інший кристал. На вигляд звичайний. Сказав розчавити його й випити порошок.

Дейран уже знав відповідь.

Частина викраденої магії.

— Що було далі?

— Я вступив. — Іліас гірко засміявся. — Уперше в житті все вийшло. Я був щасливий. Справді щасливий. А потім він повернувся.

Іліас опустив очі.

— Спочатку просив про дрібниці. Відкрити склад. Передати ключ. Забрати артефакт. Нічого серйозного.

— А потім?

— Потім він сказав, що мені потрібно залишати мітки.

Дейран завмер.

— Які мітки?

— Магічні. Для збору сили. Я думав... — він замовк.

— Що ти думав?

— Що це дослідження. Що це для армії. Для королівства. Для нових артефактів. Я не знав. Клянуся, не знав. — Його голос зламався. — Я не знав, що в людей забирають усю магію.

Дейран мовчки дивився на нього.

Іліас нервово стискав кулаки.

— Ви мені не вірите.

— Вірю.

Хлопець здивовано підняв голову.

— Тоді...

— Бо якби ти знав усе від самого початку, то зараз не прийшов би. Чому прийшов саме до мене?

Іліас криво всміхнувся.

— Дурне питання.

— Чому?

— Бо ви єдиний, хто тут бачить у курсантах людей, а не намагається підлаштувати їх під систему. Я уважно за вами спостерігав. І за Вівіен теж. Вона так багато про вас говорила... Напевно, саме крізь призму її сприйняття я повірив, що ви не такий, як решта викладачів.

Дейран ледь помітно скривився, почувши згадку про Вівіен, а десь у грудях неприємно кольнуло. Якби Іліас знав, скільки помилок він наробив останнім часом, то точно не був би такої високої думки про нього.

— Покажеш?

— Я покажу все, що знаю. Усі місця. Усі схованки. Усе. І прийму будь-яке покарання.

Кілька секунд Дейран мовчав.

Потім повільно кивнув.

— Добре.

Іліас видихнув.

Але саме в ту мить Дейран відчув щось дивне. Його погляд різко впав на зап'ястя Іліаса.

Там, під рукавом форми, слабко мерехтіла тонка чорна лінія.