— 55.

Світанок над академією видався напрочуд тихим.

Дейран стояв на даху, спершись ліктями на кам'яний парапет. Унизу все ще мерехтіли кристали внутрішнього двору. Адепти ще спали. Навіть вітер сьогодні був лінивим.

Позаду тихо скрипнули двері.

— Знав, що знайду тебе тут.

Орвен вийшов на дах і став поруч.

Якийсь час обоє мовчали.

— Рістана добре заснула? — запитав Дейран. Єдина тема, яка об'єднувала їх протягом семи років. І єдина, що досі тримала їхню дружбу.

— Гадаю, вона вперше за сім років нормально спить. — Кутик його губ ледь смикнувся.

— Це добре.

Знову запала тиша.

Орвен скоса поглянув на нього.

— Ти якийсь підозріло спокійний.

— Втомився.

— Не вірю.

— Я теж.

Орвен фиркнув.

— Тоді що сталося?

Дейран дивився вперед. На академію. На столицю за її мурами. На життя, яке рухалося далі незалежно від нього.

— Я сьогодні був у короля.

— І?

— Вівіен досі в палаці.

Орвен мовчки чекав продовження.

— Я не буду її переконувати.

Орвен повернув голову.

— Що?

— Не буду переслідувати. Не буду шукати. Не буду вигадувати чергові геніальні плани, як усе виправити. Я розірву наш зв'язок. Дам їй те, чого вона хоче.

— Дейране...

— Ні, Орвене. Досить. — Він видихнув і потер перенісся. Хотілося закурити, але й від цього він вирішив відмовитися. — Усе життя я вирішував за інших. За курсантів. За підлеглих. За Рістану. За себе. А потім вирішив, що маю право вирішувати й за Вівіен.

— Ти хотів допомогти. Хоча ця допомога й виглядала викривленою.

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко. Надто чесно.

— Спочатку хотів допомогти. Потім хотів, щоб вона залишилася. Потім хотів, щоб пробачила. А далі вже навіть не розумів, де закінчується турбота й починається егоїзм.

Орвен мовчав.

— І найгірше те, що я весь час виправдовував себе правильними причинами. Батько робив так само.

Згадка про батька між ними звучала вкрай рідко.

— Ти не він.

— Майже став ним.

Вітер ворухнув його темне волосся.

— Він завжди знав, як буде краще для інших. І ніколи не питав чужої думки.

Орвен повільно схрестив руки на грудях.

— А тепер?

— А тепер я вперше нічого не робитиму.

— Це не схоже на тебе.

— Саме тому це правильно.

Орвен кілька секунд дивився на нього.

— І що далі?

— Нічого.

— Нічого?

— Якщо вона захоче повернутися до академії — повернеться.

— А якщо захоче залишитися в палаці?

Дейран ковтнув. Повільно. Важко. Думка про те, що вона справді там залишиться, боліла сильніше за будь-який поріз чи гнійну рану.

— Тоді залишиться.

— І все?

— І все.

Орвен недовірливо примружився.

— А якщо вона захоче поїхати на край світу?

— Відкрию їй портал.

— Сам?

— Сам.

— Без драматичних промов?

— Без них.

— Без ідіотських експериментів?

— Особливо без них.

Орвен не витримав і розсміявся.

— Знаєш, це звучить настільки неправдоподібно, що я майже пишаюся тобою.

— Не звикай.

— Пізно.

Вони знову замовкли.

Цього разу мовчання було легшим. Спокійнішим.

Уперше за довгий час Дейран не відчував потреби кудись бігти. Щось виправляти. Когось рятувати.

Він зрозумів, що не все у світі можна вирішити силою волі. І не всіх потрібно рятувати від їхнього власного вибору.

Раптом двері на дах відчинилися вдруге.

З них вискочив старший лейтенант Райчі Аксенс. Задиханий. Скуйовджений.

— Капітане!

Обидва обернулися. Обидва були капітанами.

— Що сталося? — спокійно запитав Дейран.

— Ми знайшли його.