— 54.

Хмари повільно пливли крізь золоте сяйво туману, що існував серед хмар. Тут не існувало ні дня, ні ночі. Не було часу. Не було вітру. Лише безмежний простір із хмар, світла й тиші. Стіни та підлога були лише умовністю, що нагадувала людські храми.

Левіція лежала на великій білій хмарині, підперши голову рукою. Край її блакитної сукні звисав униз, гублячись у сяйві. Біля неї плавно кружляла скляна куля із золотими нитками всередині.

Навпроти, на іншій хмарі, сидів Арденор. Одна нога була зігнута. Рука ліниво лежала на коліні. Жовті очі дивилися кудись униз. У світ смертних.

Сайреон лежав трохи далі, заклавши руки за голову. Вигляд у нього був такий, ніби все, що відбувалося довкола, його не стосувалося.

— Я все ще не розумію, — зрештою промовила Левіція.

Арденор навіть не ворухнувся.

— Це не новина.

— Не починай.

— Тоді став запитання.

Вона невдоволено примружилася.

— Чому ти її відпустив?

Сайреон тихо хмикнув. Арденор продовжував дивитися вниз.

— Кого саме?

— Не дратуй мене.

Тепер уже посміхнувся він. Ледь помітно.

— Вівіен.

Тиша тривала кілька секунд.

— Тому що вона нічого не порушила.

— Вона анулює наші угоди!

— Ні.

Арденор перевів на неї погляд.

— Саме тому я її відпустив.

Левіція підвелася на ліктях.

— Поясни.

— Лібрис не руйнує угоди, — він зітхнув, ніби це й так було очевидно.

— Руйнує.

— Ні. — Його голос залишався спокійним. — Угоду неможливо зруйнувати. Навіть ми не можемо цього зробити після її укладення.

Сайреон відкрив одне око.

— Це правда.

Левіція насупилася.

— Тоді що вона робить?

Арденор підняв руку. І між ними виникла тонка золота нитка. Вона зависла просто в повітрі. Потім навколо неї почали з'являтися десятки вузлів. Переплетень. Магічних печатей. Умов. Обмежень.

— Ось угода.

Левіція мовчки дивилася.

— Кожна угода має шлях виконання. — Поруч виникла ще одна нитка. Потім ще одна. І ще. — А кожен шлях має розгалуження.

— Це умови. І так зрозуміло, — роздратовано фиркнула Левіція.

— Саме так. — Арденор легко клацнув пальцями, і одна з ниток спалахнула. — Більшість смертних бачать лише результат. — Ще один клацок — і спалахнула інша. — Деякі здатні бачити умови. — Ще одна нитка загорілася. — Вівіен бачить усе. Від початку й до кінця.

Левіція мовчала.

Арденор простягнув руку. І раптом одна з ниток обірвалася сама. Уся конструкція перебудувалася, переплелася, а потім просто розпалася. Їй більше не було на чому триматися.

— Вона знаходить лазівку. І використовує її.

— Неможливо!

Тепер його голос став жорсткішим.

— Якщо я напишу угоду погано — це моя помилка.

— Арденоре...

— Ні, послухай. — Жовті очі блиснули. — Вона не обманює нас. Не краде. І не порушує закон. Вона лише бачить те, що ми самі вписали. Ми ж самі навмисне залишили цю лазівку в угодах.

Левіція повільно видихнула.

І це справді звучало логічно.

Настільки логічно, що дратувало.

— Тоді навіщо була ціна?

Сайреон нарешті відкрив друге око, зацікавлено дивлячись на брата.

— О.

— Гарне запитання, — ліниво промовив він.

Арденор мовчав кілька секунд, а потім підняв голову.

— Через страх.

Левіція завмерла.

— Що? — Її обличчя скривилося в гримасі нерозуміння.

— Через страх.

— Ти наклав цю ціну навмисно?

— Ви це чудово знали.

Сайреон усміхнувся.

— Звісно, знали.

Тиша стала важкою.

— Тобто ви провернули це вдвох? Цих деталей мені ніхто не розповідав.

Арденор зітхнув.

— Уяви смертну, яка здатна бачити кожну лазівку в кожній угоді. Через двадцять років вона почала б шукати угоди навмисно. Через п'ятдесят стала б легендою. Через сто років смертні почали б полювати на нас.

Левіція насупилася.

— Настільки серйозно?

— Значно гірше.