— 53.

Сон прийшов несподівано.

Вівіен пам'ятала, що лежала в ліжку, дивилася в темну стелю й думала про все одразу: про Рістану, про Туманне Поле, про дивні слова, які та сказала після пробудження. А потім була темрява. Тепла. Спокійна.

Перед очима розкинувся зелений пагорб. Висока трава хиталася від вітру, десь дзюрчав струмок, а в повітрі пахло літом. Вівіен завмерла. Це місце вона знала. Не тому, що пам'ятала. Навпаки. Від нього боляче стиснулося серце, ніби пам'ять уперто намагалася вирватися назовні.

На галявині сиділа маленька дівчинка років шести. Темне волосся було заплетене в косу, а на колінах лежала книга з потертими кутами. Дитина щось старанно читала, час від часу ворушачи губами.

Вівіен зробила крок уперед і застигла. Це була вона сама. Маленька. Безтурботна. Ще до втеч, до угод, до страху перед власною магією.

Картина раптом здригнулася. Сонце згасло, небо потемнішало, а зелений пагорб почав розчинятися в білому серпанку. Маленька Вівіен підвела голову й побігла кудись уперед. Вівіен рушила слідом, хоча чудово розуміла: це лише сон.

Туман розступився, відкриваючи внутрішній двір старого будинку.

Двоє чоловіків стояли один навпроти одного. Їхні обличчя були розмиті, ніби сама пам'ять не дозволяла їх побачити. Вони про щось сперечалися, говорили різко, уривчасто. Маленька Вівіен визирала з-за дерева, спостерігаючи за ними з тією дитячою цікавістю, яка завжди сильніша за здоровий глузд. І тоді з'явився третій.

Повітря стало важчим, і, попри те що це був сон, воно відчувалося.

Висока постать у світлому плащі стояла за кілька кроків від чоловіків. Обличчя приховував капюшон, але Вівіен відчула його одразу.

Етеріан.

Серце пропустило удар. Вона не знала звідки, але була абсолютно впевнена.

Один із чоловіків простягнув руку. Між ними спалахнула тонка срібляста нитка. Жива. Пульсуюча. Вона тремтіла в повітрі, наче натягнута струна. Угода.

Маленька Вівіен нахилила голову набік. Один крок. Другий.

— Не чіпай! — різко вигукнув хтось.

Запізно. Дитячі пальці торкнулися нитки.

Світло спалахнуло так яскраво, що Вівіен мимоволі заплющила очі. А коли розплющила, угоди вже не було. Нитка просто зникла.

Не розірвалася. Не перегоріла. Її буквально стерли.

Запала тиша. Чоловіки мовчали.

Маленька Вівіен розгублено дивилася на власну долоню. Вона не розуміла, що сталося. Не усвідомлювала, що щойно зробила те, чого не мав зробити жоден смертний.

А етеріан дивився тільки на неї. Не на чоловіків. Не на зниклу угоду. На дитину.

Повільно він наблизився й присів навпочіпки, щоб опинитися з нею на одному рівні.

— Цікаво, — тихо промовив він.

Його голос був дивним. Спокійним. Старим. Ніби лунав не поруч, а звідусіль одночасно.

Маленька Вівіен насупилася.

— Що цікаво?

Кілька секунд він мовчав, а потім простягнув руку й торкнувся двома пальцями її чола.

— Ти.

Світ навколо почав руйнуватися. Будинок, дерева, небо — усе тонуло в густому білому тумані.

— Хто ви? — встигла запитати вона.

Етеріан усміхнувся. І від цієї усмішки дорослій Вівіен стало моторошно.

— Той, кого ти не повинна пам'ятати.

Туман накрив усе довкола.

А потім вона почула останню фразу.

Чітко. Виразно. Наче її вимовили просто над вухом.

— Ти знову мене знайшла. А я ж тобі говорив, щоб ти мене не пам'ятала.

Вівіен різко підвелася, а потім сіла на ліжку.

Повітря застрягло в легенях. Серце шалено калатало, а долоні тремтіли. За вікном тільки починався світанок. Палац ще спав.

Але вона вже не могла. Бо вперше за багато років згадала те, чого пам'ятати не повинна була.

І тепер знала напевне: цей етеріан точно був у Туманному Полі. І він точно спостерігав за нею. І вона вдруге обірвала його угоду.

— Здається, кепські в мене справи.

Втім, жарти не допомагали. Вівіен чудово пам'ятала те відчуття. Той сон не був звичайним. Надто реальний. Надто чіткий.

У двері тихо постукали.

— Пані Аркель, Його Величність запрошує вас на сніданок.

Вона завмерла. Звичайно. Король обіцяв показати документи батька.

Тепер відкрутитися вже не вийде. Їй справді потрібно було завершити всі справи й поставити крапки над «і» в усіх відкритих питаннях.

***

Сніданок накрили в невеликій світлій залі поруч із королівськими покоями. Без придворних, радників, без натовпу слуг. На столі вже стояли чайник із гарячим чаєм, свіжа випічка та кілька тарілок із фруктами.

Елдран сидів біля вікна й переглядав якісь папери. Побачивши її, відклав їх убік.